– У Піщаному стільки живе?
– Стільки лишилося, – поправила вона, зараз у голосі забринів сум. – Маємо двісті сорок чотири двори. Вважайте, населення скоротилося на дві третини. Тут не живуть. У нас доживають. Ходімо, проведу невеличку екскурсію.
– Ми не туристи, – кинула Ольга.
– Але ви напевне захочете побачити місце, де перебували ваші діти. Звідси я вам його не покажу. І потім, – посмішка виглядала примирливою й сумною водночас, – ніколи не втомлюся розповідати, як добре колись жилося тут. Шістнадцять років справжнього раю. Ходімо. Чекайте, контору замкну.
Таміла повернулася всередину.
Чотар приготувався – й отримав.
– Ви що собі дозволяєте? Я вам не дружина!
– Трошки тихіше, головиха почує.
– Ми так не домовлялися, – Ольга говорила обурено, та все ж збавила тон. – Ви не можете називатися моїм чоловіком.
– А як можу? Поліцейським на пенсії, якого дуже цікавлять загадкові зникнення в Піщаному? Таємним агентом, котрий використав пошук київської дівчини як привід шукати базу контрабандистів? Інші варіанти? Кажіть.
Вона помовчала, облизнула пересохлі губи.
– Попереджати треба, – буркнула.
– Думав, ви підіграєте. Я ж дію за обставинами. Вони бачте, склалися так.
Цієї миті вийшла Таміла. Через плече почепила невеличку старомодну дерматинову сумочку. Голову встигла пов’язати квітчастою хусткою, тому виглядала старшою на вік. Повернувши ключ у замку на два оберти, сховала його в сумочку, поправила окуляри.
– Йдемо?
– Можемо поїхати, – Чотар кивнув на машину.
– Звикла пішки. Тут усе недалеко, а ходити корисно.
Ольга кахикнула.
– Таміло Григорівно… Даруйте, я не стрималася.
– Нічого, – тепер її усміх не виглядав сумним. – Нам тут, у глушині, таки бракує живих людських емоцій.