– Санаторій досі на балансі держави. Плюнула на нього давно, але територія, приміщення… Сам не гам, нікому не дам. Усе має охоронятися. Ось наш Ілько вже більш ніж десять років стереже, яка кажуть, об’єкт.
– Від кого?
– Тю. Яка йому різниця. Чоловік ходить на роботу. При ділі. Щось там платять. Вважаю, добре влаштувався. Хоч комусь держава винна.
– Бачу, ви дуже ображені на державу, Таміло Григорівно. – Ні, – відрізала вона. – Колись, на початках, можливо, і була образа. Зараз нема. Злість лишилася, то правда. Самі все побачите. Просите зрозуміти ваші почуття? Спробуйте зрозуміти мої. Тобто, – швидко виправилася, – наші.
Трійця рушила далі.
Ішли неквапом. Ольга вирішила: або тутешній люд ховався від чужих, або гості просто неуважно придивлялися. По обидва боки вулиці в центральній частині села хат побільшало. У дворах та на городах спокійно, стоїчно, розмірено поралися господарі. Сонце вже сягнуло зеніту, та прикрої липкої спеки в Піщаному чомусь не відчувалося. Навпаки, вони наче справді опинилися в іншому світі, де клімат комфортний для будь-кого, довкола – тиша, спокій, пташиний спів, навіть мухи, мошки й комарі чомусь не такі настирні.
Так Таміла довела гостей до кінця, здається, найдовшої вулиці, яка тягнулася праворуч від центру. На повороті хати з лівого боку скінчилися. З правого ще стояло кілька, але вже далі одна від одної. Закінчилася дорога невеличким пагорбом.
Звідси відкрився вид на комплекс будівель, який переносив в інакший, ніж вони потрапили, світ.
– Ласкаво просимо, – Тамілин голос знову забринів сумом, у ньому чулися неприхований щем і дещиця гіркоти. – Знайомтеся, моє господарство. Колись була тут головним лікарем.
6
Ольга й Чотар здивовано перезирнулися.
Потім дружно глянули на величне як для сільської місцевості й водночас – печальне, дійсно апокаліптичне видовище. Просто перед ними, оточені густим, мовби незайманим пралісом, стояли вкриті іржею колись зелені ворота з п’ятикутними зірками, а далі лежала занедбана територія давно покинутого закладу лікування й відпочинку.
«Затишок».
Назва збереглася, хіба літера «Т» трохи відігнулася, нахилилася вперед, наче кланялася прибулим. По той бік брами стояв триповерховий корпус, фасад якого прикрашав величезний барельєф – чаша, оповита змією, символ медицини. Будівля височіла в центрі прямокутника, який окреслював санаторну зону, і була тут найвищою. Праворуч, не перпендикулярно, швидше під кутом у сорок п’ять градусів, стояв одноповерховий будинок, що на фоні головного корпусу скидався на меншого братика чи взагалі сироту-приймака. Зате з лівої сторони звели такий самий невеликий, в один поверх, але сучасніший, на той час – модніший, навіть модерніший будинок. Він нагадував селянина, обтесаного в місті на навчанні, котрий приїхав додому на канікули й демонструє принишклим від заздрості та образи односельцям, що воно таке – справжня міська культура.
Але весь невеличкий комплекс, навіть у такому занедбаному вигляді, що давно впав у летаргічний сон без можливості колись прокинутись і ожити, усе одно різко контрастував із нинішнім Піщаним.
– Очам не вірю, – Ольга повернулася до Таміли. – Вухам теж. Ви керували ось цим? – зробила рукою велике півколо.
– Лише п’ять останніх років. Зараз мені шістдесят шість…
– Не виглядаєте на свої роки, – Чотар не стримався.
– Не знаю, чи треба дякувати за комплімент, – Таміла вкотре за час знайомства посміхнулася. – Звикла казати в таких випадках: лише шістдесят шість. Якщо звернете увагу, люди в Піщаному всі виглядають молодшими. Народжені тут – узагалі. Такі особливості організму. А вони, своєю чергою, спричинені унікальними особливостями тутешнього мікроклімату.
– Ви сказали – народжені тут, – мовила Ольга. – Значить, ви не тутешня? Мені здавалося, Радзівіл – польське прізвище, шляхетне, династійне. Тут, на Волині, тривалий час володарювали поляки…
ebooksa