– Ми як їхали – людей не помітили, – зауважив Чотар. – Навіщо їм вештатися селом? Усі вдома сидять. Роботи нема давно, тож кожен живе, з чого може. Ліс годує, сади, городи. І молоді в нас уже нема давно, самі старші люди лишилися. Вимремо рано чи пізно, не згадає ніхто.
– Песимістичний прогноз.
– У вас інший є? – парирувала Таміла. – Не все для нас утрачено, але треба, щоб це хоч хтось зрозумів. Тоді в Піщаному знову все оживе, як раніше, давно, за інших часів. Ходімо прогуляємося, поговоримо. Ви ж усе одно тут.
– Не для прогулянок, – знову встряла Ольга. – Я хочу знати, де моя донька.
– Я теж. Усе одно балакати будемо. Екскурсію заразом проведу.
– Ми тут не на екскурсії!
Ольга знову готова була вибухнути. Завбачливо ступила вбік, аби Чотар знову не схопив, не зупинив. Тим більше, після його фокусів мала намір серйозно поговорити, і розмова йому навряд чи сподобається. Але Таміла, напевне прорахувавши подібну реакцію, сказала спокійно:
– Ви не показали навіть, яка ваша Яна з себе. Раптом зрозумію, про кого мова. І потім, пані Ольго, – вона підкреслила звертання «пані», – готова припустити: чогось справді не знаю на своєму хазяйстві.
– Справедливо, – устряв Вадим. – Мудро. З цього треба було починати.
Аби поглядами вбивали, він уже впав би на землю бездиханний.
Ольга видобула з сумочки телефон.
Знайшла доньчине фото.
– Я бачила її, – мовила Таміла Радзівіл.
4
За час служби Вадимові Чотарю не раз доводилося втручатися в бійки.
Не конче бути у формі й узагалі при виконанні. Траплялося, гуляв рідним містом у вихідний чи святковий день, хотів злитися в радісному безтурботному екстазі зі звичайними цивільними громадянами. Та завжди – гаразд, майже завжди, частенько! – потрапляв у ситуацію, коли стати між п’яними агресивними чоловіками вимагав не службовий обов’язок, а здоровий глузд, помножений на бажання дбати про людську безпеку. Іноді його впізнавали, після чого конфлікт, котрий виникав на рівному місці, у ніщо й відходив. Суперники починали з’ясовувати інше: чому взагалі завелися між собою, мирилися та браталися. Часом доводилося давати волю рукам, аби приборкати непокірних. Жодного разу подібне втручання не завершувалося появою патруля й подальшим затриманням.
Але ставати стіною між тверезими дорослими жінками, одна з яких хотіла вчепитися в лице іншій, не випадало ніколи.
Після того, як Таміла впізнала Яну, події закрутилися швидко і ледь не вийшли з-під контролю. Вадим припустив: вона повелася неправильно. Не змогла вирахувати реакцію матері, усередині якої стиснута пружина. Уперше за ці дні хтось справді бачив її зниклу без сліду доньку на власні очі, тож Таміла мала усвідомити важливість своєї ролі, поставити себе інакше. Піти Ользі назустріч, а не показувати всім виглядом – робить зайдам чималу послугу й хоче бути прошеною.
Проте сама Ольга мусила зробити поправку на те, куди приїхала й із ким говорить. Тут не навмисне відгородилися від усього живого – навпаки, довкілля, справжнє життя поставило стіну між маленьким Піщаним та великим світом. Таміла й решта тутешніх аборигенів до останнього борються за те, аби їх не стерли, без перебільшень, із карти світу. А до них вибираються люди зі своїми проблемами, коли зовсім припекло, ще й вимагають негайного вирішення.
– Де? – вигукнула Ольга. – Де вона?
ebooksa