Темні таємниці

Рушила вперед.

5

Разом із нею Ольга й Чотар перетнули сільський майдан.

Лиш тепер роздивилися. У центрі, точно навпроти селищної ради чи, як сказала Таміла, контори бовванів порожній прямокутний постамент. Він виявився центром своєрідного трикутника, який візуально поєднував адміністративну будівлю, занедбаний храм, вочевидь відбудований, бо купол з хрестом виглядав мовби приліпленим згори, та невеличкий брудно-білий магазин із облупленим написом «Товари» на фасаді. Звідти саме вийшов немолодий чоловік у сірих штанях від костюму, сорочці з коротким рукавом та картузі. Угледівши Тамілу, привітався жестом – а потім сів на велосипед, який стояв на розі. В руках у чоловіка нічого не було.

– Без хліба, Григорівно! – промовив голосно.

– Розберуся, Сидоровичу! – відповіла вона, провела поглядом, пояснила, не повертаючись: – Не думайте, до нас їздять. Завозять хліб, молоко, сіль, інші товари, без яких не обійтися. Навіть ковбасу, бо в людей сил уже не стає тримати свиней. Із курми якось даємо раду, городина родить. Не часто, але все ж вибираємося в Шацьк на базар. Так що ізоляція не повна. Утім, могло бути значно краще.

Чотар уловив бажання Ольги далі говорити про Яну, торкнувся плеча, перехопив ініціативу.

– Церква, так розумію, не завжди тут стояла.

– За радянських часів – клуб. Ну, Будинок культури. Храм відновили силами громади, коли Союз розпався. Але без культури, – знову посмішка, – ми не планували лишатися. На території санаторію цілком сучасне приміщення. Ну, розумієте, на той момент сучасне. У нас же з концертами різні артисти виступали… тоді. Кіно крутили. Дозвілля аж гуло.

– Там, – Ольга показала на постамент, – був Ленін?

– Зняли, коли поновлювали купол на церкві, – кивнула Таміла. – Хоч сама не маю нічого проти, стояв би собі. Усе одно на нього не молилися. Розумієте, наші люди, тутешні, сприймали ось такі пам’ятники інакше, ніж у великих містах. Тобто, символіка для них нічого не значила. Вони не молилися на бовванів, проте сприймали як необхідний елемент, вибачте за пафос.

– Елемент чого?

– Якщо зараз зайдете в наш магазин, побачите бабу Зіну, продавчиню, яка тут працювала і за царя Гороха, вогнегасник на стіні та календар. Наша баба Зіна пожежі не допустить. Тут ніколи нічого не горіло, стихійне лихо з іншого боку прийшло. Але вогнегасник має бути, такі правила. Календар – куди без нього? Треба знати, яке число, коли свята тощо. Із пам’ятником те саме: повинен стояти, порядок такий.

– Так навіщо зняли?

– Час вимагав, – зітхнула Таміла. – Ейфорія. Усі думали: тепер заживемо, буде краще, ніж колись. Отак шукай добра від добра.

Із сусідньої вулиці в бік магазину пішли дві жіночки.

Загалом Піщане вже не виглядало безлюдним.

– З чого тут живуть? – вирвалося в Чотаря.

– Спитайте краще – як виживають, – Таміла знову зітхнула. – Автобус до нас уже третій місяць не завертає. Ще не так давно зупинявся тут, біля магазину. Не часто, два рази на тиждень. Але вистачало. Більшість уже оформили пенсії, за ними їздять раз на місяць у Шацьк. Тепер доводиться домовлятися телефоном, мені. І пасажири скидаються водієві. Добиваюся відновлення маршруту, та поки тільки так. Сама маю зарплату, теж змушена їздити по свої крихти в місто. За довіреністю отримую гроші для баби Зіни, Демчука Ілька, то охоронець. Ще кілька людей на бюджеті…

– Чекайте. Охоронець?