Тепер відставний поліцейський Вадим Чотар обвів довкілля широким жестом, трохи наслідуючи рухи Таміли Радзівіл.
– Ми з вами вже другий день на власні очі бачимо й на власні вуха чуємо, яка тут глушина. Питання: як і навіщо Яна поперлася сюди? Як дізналася про це Богом забуте місце? Що їм із Євгеном робити тут, що вони забули в Піщаному? – він зручніше зіперся, перенісши на ковіньку свою вагу. – Сюди випадково не забрідають, Ольго. Діти мали тут інтерес. Чи їм щось цікаве запропонували.
– Хто?
– Ті люди, котрі вбили Євгена. Десь тримають Яну. І поширюють страшні чутки про нібито прокляті місця. Гайда знайомитися з мисливцем.
8
Його погляд був колючим.
Ольга не знала, чи відчув Чотар те саме, але в присутності того, кого Таміла назвала мисливцем, стало незатишно. Чому – не могла пояснити до пуття. Новий знайомий, чоловік, точніше мужик, інакше не назвеш, поводився добродушно. Років трошки за сорок, плямисті штани, армійські берці, камуфляжна куртка з підкасаними до ліктів рукавами. У правиці стискав пластикову пляшку з водою, замість привітання простягнув її Ользі:
– Тримайте. Задуха нині.
– Не аж така.
Ольга спершу відмовилася, та враз зрозуміла – дійсно хоче пити. Уже потягнулася, коли затримала руку.
– Що це? Місцева водичка. Постійно тут набираю, цілюща.
– Вірю. Але дайте, як є, пластянку.
– Люди культурні, Макаре, – дорікнула Таміла суворо.
– Ой, можна подумати, я жлоб! Усе маємо!
Він жестом фокусника видобув із салону стосик новеньких пластянок. Узявши одну, Ольга передала її Чотареві. Той хитнув головою, і мисливець хлюпнув води їй. Від води вмить зціпило зуби, та Ольга зрозуміла: саме в цьому її смак. Мабуть, мужик набрав її десь поруч і зовсім недавно. Холодне питво враз збадьорило, пройшлося, наче свіжа кров по артеріях і венах. Не думала, що так буває, але, поки пила маленькими ковтками, із кожним наступним ніби народжувалася заново.
– Добре тут у нас, скажіть? – новий знайомий двома ковтками допив решту, пляшку поклав назад у салон. – Мене, як уже почули, звати Макаром. Отаке рідкісне ім’я навіть для цих країв.
– Кажете – у нас?
– А я себе, жіночко, тут своїм вважаю. Клієнтів для Піщаного шукаю, таких, як сам, на рідному краї поведених до нестями. Думаю: чий «опель» біля офісу Григорівни…
– Мій, – Ольга подала руку. – Я шукаю свою доньку.
І тих, хто міг її бачити тут.
ebooksa