– Саме тут? Чому?
– Довга історія, – утрутився Чотар, тицяючи Макарові правицю. – Ви тут, чув, прижилися. Частенько буваєте?
– Влітку – так, – він зиркнув на Тамілу, потім – на Савовича, нарешті – на собак, що вже оточили джип. – Я чогось не знаю?
– А чому ви маєте щось знати? – швидко парирував Чотар. – Бо ви почули – Макар Гнатюк у Піщаному не чужий. Полюбив це місце. Воно мене, правда, не дуже. Он Григорівна вовком дивиться…
– Ти вчасно, – перервала Таміла. – Хотіла вести людей до тебе.
– Мене ж нема в себе… ще.
– Яка різниця? – Таміла взяла руки в боки. – Ті двоє, хлопець із дівчиною. Про них люди питають.
– Можу показати фото, – Ольга сягнула по телефон.
– Не треба. Я ж дівчину впізнала. І Макар знає, про кого йдеться.
– А-а-а! – він легенько ляснув себе по лобі. – Було, було діло. У мене ж там, на пагорбі, покриття є. Ваші, – глянув на Ольгу, – попросилися туди, у садок. Ну, пустив я їх у двір, поставили намет. Від мене ж не відпаде.
Ольга подалася вперед.
– Де Яна?
– Так звідки я знаю! – Макар широко розвів руками. – Навіть не маю поняття, скільки часу та солодка парочка гостювала в мене на території. Прийняв, усе у дворі показав та й поїхав. Красти в мене нема чого, і чесне слово – хотів ключа лишити. Хлопчак каже – не треба, намету й спальників вистачить. От, думаю, гарно бути молодим. Із милим, як кажуть, і в наметі рай.
– Де Яна? – розуміючи безглуздість питання, Ольга, проте, повторила його.
– Та хтозна, жіночко! Я їх залишив – і все! Аж за два дні сюди повернувся. Якраз у п’ятницю. Ваша парочка, значить, у середу прибула. Нікого вже не побачив. До честі обох, порядочок лишили по собі.
– Маю охайну доньку. Ви не говорили з ними?
– Про що? – Макар зробив круглі очі.
Ольга знову відкрила рота, та Чотар укотре за час перебування в Піщаному легенько відтер її плечем, виступив на перший план.
– Звичайно, вам нема про що говорити з незнайомими молодими людьми. Тим більше, маєте свої справи. Проте раптом ви зацікавилися, звідки вони…
– З Києва, – перебив Макар. – Самі пояснили.
ebooksa