— Зрозуміло, — каже він, ковзаючи поглядом по стінах, прикрашених чорно-білими фото в гарних рамах. — Це ваші роботи?
— Так, взагалі-то. — Вона посміхається кутиками рота.
— Жахливо, що дитину вкрали, — каже Ресбак. — Напевне, вас це теж неабияк тривожить.
— Я постійно про це думаю, — каже вона, не приховуючи хвилювання, і насуплюється. — Розумієте, вони були тут, коли це сталося. Ми всі були тут, розважалися, не думали ні про що. Гидке відчуття.
Вона облизує губи.
— Можете розповісти мені про вечір? — запитує Ресбак. — Просто розкажіть своїми словами.
— Добре, — вона глибоко вдихає. — Я планувала вечірку на честь сорокового дня народження Грема. Він хотів щось затишне. Тож я запросила на вечерю Марко й Анну, тому що ми часом вечеряємо разом і тому що ми добрі друзі. Раніше, до народження дитини, ми збиралися частіше, ніж тепер. Ми вже давно не проводили з ними часу.
— Це ви запропонували, щоб вони лишили дитину вдома? — запитує Ресбак.
Вона заливається фарбою.
— Я не знала, що вони не знайшли няню.
— Я так розумію, в них
Вона киває.
— Так. Але я б ніколи не просила лишити дитину вдома, якби знала, що нікому з нею побути. Вони просто заявилися до нас із радіонянею і сказали, що постійно слідкуватимуть за нею.
— І як ви до цього поставилися?
— Як я до цього поставилася? — питає вона, здивовано звівши брову.
Ресбак киває й чекає.
— Я ніяк до цього не поставилася. Я не її мама. Я вважала, що вони знають, що роблять. Вони начебто спокійно до цього поставилися. Я була надто зайнята підготовкою столу, щоб замислитися про це. — Вона додає: — Щиро кажучи, з цією біганиною додому щопівгодини… ми б менше відволікалися, якби вони взяли дитину із собою. — Далі Синтія замислюється. — Хоча, з іншого боку, з їхньою малою досить багато клопоту.
— Анна й Марко — ви кажете, вони ходили додому подивитися, як там дитина, кожні півгодини?
— О так, вони поставилися до цього серйозно. Бездоганні батьки.
— І як довго їх не було, коли вони ходили до неї? — питає Ресбак.
ebooksa