— Ви сказали, що випили вина. Вам також прописано антидепресанти, дія яких підсилюється вживанням алкоголю. Думаєте, тому, що ви пам’ятаєте про той вечір, можна довіряти?
— Так.
Вона говорить упевнено. Здається, від води їй стало краще.
— Ви впевнені в тому, що розповідаєте? — питає Ресбак.
— Я впевнена, — каже вона.
— Як ви поясните те, що рожевий комбінезон знайшли під подушкою сповивального столика? — голос Ресбака вже не такий м’який.
Анна відчуває, що втрачає рівновагу.
— Я… я думала, що поклала його до кошика, але я була дуже втомлена. Мабуть, він якось туди забився.
— Але ви не можете пояснити, як?
Анна розуміє, куди він хилить.
— Але ви не можете пояснити, як саме, — наполягає детектив.
Як можна довіряти її словам, якщо вона не може навіть пояснити того, як комбінезон, який вона нібито кинула до кошика, опинився під подушкою?
— Ні, я не знаю, — вона починає викручувати собі під столом руки, які лежали в неї на колінах.
— Чи не могли ви якось впустити дитину?
— Що?
Вона підіймає очі, щоб глянути на детектива. Від його погляду жінці робиться ніяково, їй здається, що він бачить її наскрізь.
— Чи існує ймовірність того, що ви випадково впустили дитину й вона травмувалася?
— Ні. Це виключено. Я б це запам’ятала.
Ресбак уже не такий привітний. Він відхиляється на стільці й відкидає голову так, ніби не вірить їй.
— Може, ви впустили її раніше того вечора й вона вдарилася головою чи, може, потрусили її, а коли прийшли поглянути на неї, то виявилося, що вона не дихає?
ebooksa