Вона мовчить. У роті в неї пересохло. Руки, що лежать на колінах, сплітаються в замок.
— Заспокойтеся, будь ласка.
Вона нервово киває, але розслабитися не вдається. Вона не довіряє йому.
— У мене є декілька питань щодо того, що сталося вчора, — каже він їй.
Вона киває, облизує губи.
— Чому ви не повідомили нам, коли отримали поштою пакунок? — питає детектив. Тон у нього наче дружній.
— Ми подумали, що це занадто ризиковано, — каже Анна непевним голосом. Вона прочищає горло і продовжує: — В записці було сказано «без поліції».
Вона тягнеться за пляшкою води, яку поставили для неї на столі. Ніяк не може здолати кришку. Коли вона підносить пляшку до рота, її рука ледь помітно тремтить.
— Це ви так вважали? — питає Ресбак. — Чи це була думка Марко?
— Ми обоє так вважали.
— Нащо ви так багато торкалися до комбінезона? Будь-які докази, які могли на ньому лишитися, на жаль, знищені.
— Так, я знаю. Я не подумала. Я відчувала на ньому запах Кори, тож носила його за собою, щоб відчувати, ніби вона зі мною.
Вона починає плакати.
— Він ніби повернув її мені. Мені майже вдалося уявити, що вона у своєму ліжечку, спить. Що нічого цього не сталося.
Ресбак киває та каже:
— Розумію. Ми витягнемо все, що можна, з цього комбінезона та із записки.
— Ви вважаєте, що вона вже мертва, так? — каже вона, ніби обуха на голову опускає, і дивиться йому просто у вічі.
Ресбак теж дивиться їй просто у вічі.
— Я не знаю. Можливо, вона ще жива. Ми не припинимо пошуків.
Анна бере з коробки серветку й промокує сльози.
ebooksa