Ожеледиця

Лавр ніжно поцілував Ліку в шию. Вона застогнала і нахилила голову, даючи йому можливість продовжувати. Руки її снували по його спині, потім добралися до потилиці й почали пропускати його шовкове волосся крізь пальці. Раптом він випростався й усім тілом притиснув її до зачинених дверей. У її живіт уперся твердий доказ його небайдужості і бажання. Дівчина відчувала, як її груди наливаються таким же бажанням. Нарешті їх губи зустрілися, й обидва в одну мить злетіли на небеса. Туди, де все, крім любові, втрачає значення. Туди, де зазвичай бувають тільки двоє: він і вона. Туди, де насолода, де щастя…

Там, у тій країні з дивною назвою Земний Рай, вони любили один одного довго, не поспішаючи і проникливо, водночас усвідомлюючи, скільки було упущено можливостей. Вони не стали витрачати навіть хвилини на те, щоб дістатися до ліжка. Прямо тут, біля вхідних дверей Лавр, ставши на коліна, просунув руки під її коротенький халатик, зачепився за трусики і стягнув їх вниз. Ліка смикала його волосся, впиваючись пучками пальців у голову. Вона не могла більше стояти — її ноги тремтіли і стали наче ватяні, тож вона майже впала на коліна перед тим, кого увесь цей час хотіла до судом. І поки їх губи насолоджувалися м’якою розкішшю, її пальці пестили його м’язисті груди, потім живіт, потім… Потім вона вже не пам’ятала, бо він стягнув з неї халатик…

Прокинулися вони на підлозі. Лавр сидів на своїх п’ятах. Йому було незручно, але він боявся поворухнутися. Ліка, поклавши голову йому на плече і обнявши його стегна ногами, притискалася до нього животом і грудьми. Одяг був розкиданий по всьому коридору і навіть якимось неймовірним чином потрапив у кімнату.

— Господи! Дякую тобі, Господи! — ледь чутно шепотів Лавр. — Ти зробив це — ти сотворив диво!

Ліка посміхалася. Вона просто фізично не могла не посміхатися. Її губи самі собою розтягувалися, бо у животі пурхали метелики, а на кінчиках пальців — на кожному! — вони просто сиділи і нетерпляче перебирали своїми малесенькими лапками.

Чомусь вони опинилися біля Лікиного ліжка, хоча геть не пам’ятали, як туди потрапили. І перше, що почув Лавр, було:

— Веди мене до свого стиліста.

— Добре, — відразу погодився він. — Проте ти мені повинна дещо пообіцяти.

— Що саме?

— Дві речі. Перше — ніколи не робити татуювань. І друге — вийти за мене заміж.

На все тіло Ліки знову налетіли метелики. Налетіли і затріпотіли крильцями.

— Перше я можу тобі пообіцяти без будь-яких умов з мого боку, — відповіла вона, посміхаючись.

— А друге?

— А на друге у мене буде умова.

— Яка ж?

Вони все перебралися в ліжко. Лавр лежав на спині, розкинувши руки, а Лікина голова зручно примостилася на його плечі. Вона провела пальчиком по рельєфному животу вниз:

— Ти ніколи не будеш називати мене Анжелікою Зозулею…

— Клянуся! — Лавр підвівся на лікті й навис над коханою. — Я буду називати тебе Анжелікою Ботан, міс Ботан, міс Лаврентій Ботан, і ніколи — Анжелікою Зозулею! — і не даючи їй можливості щось відповісти, закрив її рот своїм.

Добре, що була субота, і не було ніяких лекцій. Вони, правда, збиралися піти з учасниками конференції у знаменитий музей Боїнга, але туди вони зможуть сходити й самі, пізніше. А зараз замість музею космосу і літакобудування вони знову вирушили в чудову країну насолоди і щастя, і лише ближче до полудня виповзли з готелю заради зустрічі із загадковим стилістом.

До знайомства з ним дівчину треба було підготувати, чим Лавр і зайнявся під час ланчу. Він докладно почав пояснювати, що Америка — країна вільного виявлення особистості, і ніхто не реагує на такі речі, як татуювання, проколоті вуха чи незвичайний колір волосся. Більше того — тут хоч і не вітають, але терпимо ставляться до геїв.