Ожеледиця

— Ум-гу, — невизначено промимрила Ліка.

І раптом дівчинка вийшла з-за столу і підстрибом побігла до невеликого фонтанчика, який був частиною декорації ресторану. Вона залізла на великий камінь, який теж був частиною декорації, і закричала:

— Mom! Mom! Am I adorable? Take a picture of me, please! Take a picture of me! (Мамо! Мамо! Правда ж, я чарівна? Сфотографуй мене, будь ласка! Сфотографуй!)

Її голосок зовсім не додавав їй принадності — він був надтріснутий і пискливий. Але мама дівчинки дивилася не неї із захватом.

— Звичайно, люба, звичайно, — сказала вона і поспішила вийти з-за столу з фотоапаратом у руці.

— Слово adorable означає чарівний, чудовий? — звернулася до свого супутника Ліка. — Я нічого не плутаю?

Вона вже знала значення цього слова — чула його кілька разів на весіллі Джорджа і Дороті. Вона й сама вважала милих романтичних стареньких чарівними. Але ця дівчинка?!!

— Ні, не плутаєш. Але хіба це не так? Хіба ця дівчинка не чарівна? — він допитливо подивився на свою сусідку.

Ліка не насмілилася заперечувати, бачачи, як усі навколо розчулено захоплюються бідною дитиною.

Того дня Лавр більше не повертався до цієї теми, але внутрішньо молився за її прозріння. Він бачив, що з Лікою відбувається щось дуже важливе. Вона пила з ним вино, їла, розглядала картини в музеї, куди вони пішли після обіду, але погляд її був задумливий, і взагалі здавалося, що вона знаходиться десь дуже далеко…

Увечері вони, як завжди, попрощалися біля дверей Лікиного номера. Але десь за годину — Лавр уже майже спав — він прокинувся від легкого, невпевненого стуку у двері. Його ніби щось виштовхнуло зі сну, і він вмить опинився біля дверей. Так, за дверима стояла Ліка.

— Скажи, Лавре,… — почала вона невпевнено.

— Може, ти спочатку зайдеш? — руки його тремтіли, голос тремтів, він увесь тремтів.

— Ні. Спочатку скажи…

Лавр відкрив двері ширше, а Ліка продовжила:

— Ти мене теж вважаєш adorable?

— Я вважаю тебе beautiful… Лік-о, — він від хвилювання став ковтати слова. — Ти хіба не бачиш? Хіба не відчуваєш?

— І ти справді хочеш мене? — дівчина зібрала всю свою волю і дивилася йому в очі.

— Я не просто хочу тебе, — він зробив крок уперед і обняв її. Йому довелося трохи присісти, щоб просунути руки їй під пахвами і заспокоїти свої долоні у неї на спині. Він притиснувся до неї і прошепотів: — Я не просто до тремтіння у колінах хочу тебе, Анжеліко Зозуле! Я люблю тебе! Хіба ти цього не відчуваєш?

Вона подалася вперед. До нього. Не розриваючи обійми, вони зробили крок всередину, в кімнату, і прикрили за собою двері. Просто прикрили, бо закривати їх на ключ нікому не прийшло в голову — вони були зайняті один одним.