Ожеледиця

Олександр Іванович зовсім не хотів стати перешкодою у досягненні Шмідтом заповітного крісла. Він навіть вірив у те, що людина, яка читає і вибудувала надійний книжковий бізнес, може стати хорошим мером. Але якщо виявиться, що вбивця — член його сім’ї, страшно навіть уявити, що буде з ним. Та й з самим Борейко теж…

Він втомився, але йому зовсім не хотілося виходити на холод. Та й вдома ніхто не чекає. Хіба що кіт — нахабна руда морда. Цей чекає! Зустрічає, радіє! «Іду, йду, — став розмовляти Борейко з котом, ніби той міг його чути. — Ще зайду куплю тобі гостинчик… А як же без гостинчика? Без гостинчика не можна — ображатися потім будеш, а мені, крім тебе, поговорити більше немає з ким».

Слідчий важко підвівся з-за столу. Склав папки у сейф, замкнув, посмикав ручку. «Закрив», — промовив уголос. Він завжди так робив після того, як одного разу, прийшовши вранці на роботу, виявив, що сейф відкритий. Злякався тоді не на жарт, але перевіривши документи, зрозумів, що все на місці. Він так досі й не згадав, чи то сам забув його закрити — такого з ним раніше не траплялося, чи хтось все-таки цікавився вмістом сейфа — він не виключав наявність «крота» у відділі. Але з того часу взяв собі за правило, закриваючи сейф, вимовляти вголос «закрив» і смикати ручку. Тоді він точно запам’ятає, що зробив це, і не буде приводу звинувачувати себе у недолугості, а співробітників — у зраді.

Вже виходячи, набрав Антона.

— Ви де, Антоне? — поцікавився після того, як Гаєвський відповів.

— Поки у Києві. А що?

— Та нічого. Як там справи?

— Та якось тихо. Ще тиждень тут побуду, і якщо нічого поганого не станеться, повернуся додому. Працювати треба.

— Це добре, — зрадів Борейко. — Як приїдете додому, дайте знати, гаразд?

— Гаразд, Олександре Івановичу. А що, є якісь новини?

— Та є сякі-такі…

— Дійсно? — Антон почекав, чи не скаже Борейко, які саме з’явилися новини. Розумів, що питати марно — хіба що сам розповість. Але слідчий мовчав, і Антон сказав тільки: — Спасибі.

— Так немає поки за що. Чекаю, повертайтеся, — і слідчий натиснув кнопку відбою.

Перевтілення

Цілих десять днів Ліка таскалася з Лавром на лекції, які він читав або слухав. Вона більше не дивувалася ні тому, що люди ведуть себе спокійно й розкуто, ні тому, що вони весь час посміхаються їй і один одному, ні тому, як вони виглядають. Лавр кілька разів натякав, що готовий познайомити її зі своїм стилістом-перукарем і провести разом з нею день антистресової шопінг-терапії, але вона робила вигляд, що не чує його. І кожен вечір, провівши разом цілий день, вони прощалися на ніч біля її дверей, сказавши один одному «добраніч». У такі моменти Лавр дивився на Ліку з надією, а вона відводила погляд.

Сьогоднішній день не віщував нічого нового. Лекції, як завжди, закінчилися близько третьої години дня, і перед тим, як йти у черговий музей, вони вирішили зайти перекусити. Була п’ятниця, тож ресторан, куди вони заглянули, був повний людей. До того ж, там, схоже, святкували день народження дівчинки. Гостей було небагато, чоловік п’ять — мабуть тільки члени сім’ї. Якби на голові з ріденьким волоссям, яке категорично відмовлялося тримати локон, незважаючи на те, що на нього вилили, схоже, півфлакона лаку, не було маленької корони, Ліка ні за що б не здогадалася, чий день народження святкує компанія.

Дівчинка була відчайдушно некрасива. Крім рідкого волоссячка якогось невиразного попелястого кольору, її відрізняли маленькі, глибоко посаджені очі. Рожевий ротик, якого ледь торкнулися блиском, був постійно відкритий через виставлені вперед зуби, на яких поблискували рожевими камінчиками ортодонтичні скоби, дбайливо встановлені якимось дантистом-чарівником. Ті зуби росли майже перпендикулярно яснам і стирчали вперед так, що бідній дитині позаздрив би кролик. Крім того, дівчинка була повненька, тож абсолютно неможливо було визначити, скільки їй виповнюється років — 12 чи 18.

Але здивувало Ліку не це. Її здивувало, що дитина, здавалося, зовсім не відчувала своєї потворності і була цілком щаслива. Компанія вже закінчувала трапезу і насолоджувалася десертом — великим тортом, на якому височіла корона з рожевого крему і сяяв напис: «To our princes! Happy Birthday!» Ліка раптом зловила себе на думці: «А чому тоді я… Адже мені далеко до такої «краси». А дитиною я взагалі була гарненька. Тож чому я відчувала себе такою негарною і нещасною? Незрозуміло».

Вона помітила на собі уважний погляд Лавра. Той зніяковів.

— Вона сutе (симпатична), правда?