Туманова кивнула.
— Спускайся вниз, а я подивлюся…
Вона зійшла східцями і зникла в котельні.
Чорноп"ятов спочатку з силою видер гачок, яким кріпилися двері, а потім почав його заново приладжувати. Думки заметалися неспокійним роєм. Ні, чогось подібного з ним ще не траплялось. Що тільки твориться?! Сама прийшла! Звідки? Як? Його розпирала радість, обличчя сяяло, він усміхався й водночас насуплював брови: «Чи не пастка це, не провокація?»
Ладнаючи гачок, він уважно, досвідченим оком поглядав праворуч і ліворуч, непокоївся, чи бува не привела вона за собою шпиків. І тут потрібна витримка. Залізна витримка. Всією душею рвався до котельні, щоб мерщій побачити і розпитати дівчину, але силою волі змушував себе возитися з гачком: «Треба перевірити, старанно перевірити!..»
Чорноп"ятов провозився хвилин з двадцять і, не помітивши на вулиці нічого підозрілого, спустився вниз.
Він швидко підійшов до Туманової, великий, сильний, схвильований, несподівано взяв її голову в свої великі руки і поцілував.
— Ой! — тільки й промовила Юля й опустилася на ящик.
— Як же тебе хоч звати, дочко?
— Юля.
Чорноп"ятов провів рукою по лобі, ніби не йняв віри тому, що трапилось. Потім узяв з верстака великий мідний таз з пробитим дном, облуплену емальовану каструлю й сунув дівчині.
— Про всякий випадок. Ти замовниця. З села Лужки! Запам"ятай: Лужки. До нього шість кілометрів на схід. Зрозуміла?
— Так, — посміхнулась вона.
— У селі близько ста дворів. Староста — Бутенко. Німців у селі нема… Я для ока працюватиму… А зараз, — він вставив у лещата і затиснув залізний брус, потім взяв ножову пилку, — не знаю, з чого й почати. Розповідай сама… Скоріше!
— Ваш Готовцев — зрадник! — сказала Туманова.
— Знаємо… Хоч пізно, та взнали. Готовцева вже нема. Спекались ми його.
— Он як! А що сталося з радистом? Чому припинився зв"язок?
— Наш Кость загинув…
Юля схилила голову.
— Як загинув?
ebooksa