Безумці

— Сідайте!

Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.

Люди сідають на камінь.

Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.

— Увага, встати! — наказує Глюк.

Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.

— Встати! — повторює конвоїр.

Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.

— Встаньте, лейтенант, — каже він, і голос його звучить майже лагідно. — Ви зобов"язані встати!

Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.

Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.

— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.

Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.

Йому років двадцять п"ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.

Абст підсовує до нього розніжку, сідає.

Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».

Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.

— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.

— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім"я.

— Ви його знаєте.