— А все ж таки?
— Лейтенант Джорджо Пелла.
— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!
— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!
— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!
— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?
— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!
— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.
— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.
— Я не працюватиму на німців.
— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.
— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.
— Та…
— Я буду останній!
— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.
— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.
— Що, вас не годували?
— Уявіть собі, ні!
Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.
— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?