Безумці

«Джабб, старина, — зашепотів Дінкер, — вони повісять росіянина! Я вибув з гри, ти починаєш її. Я нічого тобі не раджу, та поговори з ним, як слід поміркуй. Може, щось і зробиш для бідолахи».

Джабб заціпенів. Він мало не заїхав Дінкеру в писок: наберешся з ним халепи!..

Дінкер поїхав. І ось Джабб другу ніч не спить. А ця остання розмова із смертником, як кажуть, доконала матроса. Подумати тільки: чоловікові запропонували життя, свободу, а він анітелень! І що воно за один? Гітлерівський фанатик? Але запеклий фашист не вдавав би з себе росіянина. Та ще після суду й вироку, коли все вирішено. Він би використав будь-яку можливість, щоб повернутися до своїх і знову взяти зброю до рук. Так хто ж ця людина? Невже Дінкер мав рацію?

Десь на палубі б"ють склянки. Корабельний дзвін-ринда дзенькає глухо, тоскно. «Наче по небіжчику», — думає Карцов.

Два подвійних удари. Це означає: двадцять дві години.

Час втечі наблизився. Зараз усе буде вирішено. Карцов неквапливо засовує руку в кишеню, вологими пальцями стискає долото…

І розтуляє руку. Він раптом зрозумів, що не зможе вбити матроса.

Що кілька секунд внутрішньої боротьби, і він кладе долото на стіл. Повільно човгає до койки.

Джабб дивиться на долото нерухомим поглядом. Отямившись, хапає його, проводить пальцем по гострому лезу. Як інструмент опинився у засудженого? Яке мав призначення? Для чогось чи для когось?

— Мене хотів убити? — розгублено мурмоче він. Полонений стоїть у дальньому кутку камери, відвернувшись до стіни.

Джабб підходить, зупиняється позад нього:

— Чого ж не вбив? Ми ж вороги! Я виловив тебе з води. На суді свідчив проти. Тепер охороняю, поки за тобою не прийдуть…

Карцов мовчить.

Матросові очі наливаються кров"ю. Згорбившись, він простягає тремтячі кулаки. Його велике, міцне тіло здригається від напруження.

— Відповідай! — ричить він. — Відповідай, будь ти проклятий! Чому не вбив? Чому?

Карцов різко обертається.

— Та зрозумійте ж, — мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.

— Правильно, все правильно, — буркотить він. — Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав — Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою — і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?

— Так…