— У себе дома ми вже ой га би кіко стрєсли.
Стрясти — це був теничний термін. «Треба би шє того панка стрєсти…»
Олекса бачив, що хлопці невдоволені, хоч і не сміють того сказати голосно. Тому раз на нічлігу заявив рішуче:
— Абе-сте знали, шо не по гроші ми там ідемо і не по здобич. В єнчім місці здобич знайдемо. А йдемо ми туда на покаране. Ми не розбійники, що лиш грабують. Ми гайдамаки. Чули-сьте, єк єгомость сапогівський казали?
Легіні вислухали, але в душі кожний говорив собі: ци я опришок, ци я гайдамака, але мені аби грошей бирше…
Вела всю ватагу Мокрина. Зайда — той нічого не знав: ні де йти, ні де яке село — нічого.
— Таже ти йшов цев околицев, єк нас шукав.
— Ішов…
— То чімунь не знаєш де, шо й єк? Дивиси — баба раз йшла, а все знаєт.
— Вона, мабуть, ішла вдень, а я нічми біг, бо за мною могла бути стежа.
Щодо Мокрини, то Довбуш був цілком задоволений. Як не була пригнобленою, коли бігла сюди, але, видимо, її ніколи не кидала думка, що не кому, а їй доведеться згодом вести ватагу, отже, треба знати довгість перегонів, місця сховку, перепочинку, нічлігу. І вона все так добре запам"ятала, що Олекса дивувався.
— Сеї ночі треба борзо йти, бо лісок буде не скоро — аж за Лахманівкою. Село мож обійти, — додавала поспішно, попереджаючи запит — чи треба буде йти селом. Все це подобалося Олексі — і тим більше на тім тлі не подобалося поведения отого Яська Воротили — так себе називав зайда. Він не знав назви ні одного села, ні одного лісу — нічого. Раз тільки, минаючи якусь корчму на окраїні, зайда оживився й скрикнув:
— Оту-о ми попасали!
— Хто це «ми»?
Зайда змішався.
— Та то я… як ішов, то попросився до одного пана… пустив на заберда сісти… так я…
— Ти ж казав, що нічми йшов-єс.
— Що ночами, а що і вдень, бо їсти треба ж було…
Погляне, погляне на зайду Олекса, покрутить головою.
Поділився думками із Василем-спузарем. Той теж каже, що з зайди якась людина непевна.
ebooksa