Мокрина коротко:
— Пси я потріїла.
— Ов! Єк же то?
— Баба у нас у селі є. У неї зела всякі. То я взяла трійла й дала у хлібові. Псів не буде.
— Оннаково селом таким густим іти — згвалтуют ці кутюги.
— Ні,— знов односложно каже Мокрина.
— Єк то ні? Ци у вас кутюг у селі не тримают?
— Я сказала всім господарям на вулиці, щоб своїх собак поприпинали далеко на городах сеї ночі.
Опришки аж здивовано переглядалися. От так баба! Про все подумала.
Але Олекса був не цілком задоволений.
— То в селі знают, що мемо йти?
— Знают.
— Може бути зрада.
Мокрина усміхнулася. І страшним був цей усміх на костистому білому обличчі.
— Ні. Нашого пана рятувати зрадою ніхто не буде.
І дійсно. Коли вночі опришки йшли селом — ні одна собака не гавкнула. Вулиця була порожня, але якби придивлятися, то можна було би то там, то там за плотом побачити тінь. Іноді підіймалася стареча зісохла рука і благословляла опришків услід.
Тихо зайшли опришки під браму. Мокрина зупинила знаком руки ватагу, сама підійшла й почала стукати.
— Хто там? — відізвався сторож.
— Се я, Мокрина.
— Мокрина? А звідки ти тут узялася?