Олекса Довбуш. Оповідання

22
18
20
22
24
26
28
30

З другим оскаржителем свого пана було трохи складніше. Оскільки баба Мокрина була маломовною, остільки багато говорив цей зайда, але, видимо, все чогось боявся. Коли Олекса втуплював у нього свої очі (навчився дивитись проникливо), зайда починав мнятися й плутатись.

Похоже було, що вся його промова заучена. На всі запити, яких можна було сподіватися, зайда давав бистрі й вичерпуючі відповіді. Але коли Олекса задавав прості, лиш неможливі до передбачення запити, зайда викручувався, як міг. Так, наприклад, Олекса запитав:

— А кілько покоїв у вашого пана?

— Як то — кілько покоїв?

Це був запит для одстрочки часу відповіді.

— А так: кіко в панцькому будинку покоїв?

Зайда здвигнув плечима й криво посміхався.

— Чи він мене в гості звав, що я мушу знати, скілько у нього покоїв? Видко з двору, що хати великі, а скільки там кімнат і що в них стоїть — не знаю…

Відповідь була дуже й дуже правдоподібна, але, видимо, в обережному Олексі будила якісь сумніви. Питав Мокрину, киваючи на зайду:

— Ти го знаєш?

Мокрина заперечуюче хитала головою. Взагалі, останніми часами вона якось більше знаками обходилася, говорити їй чомусь трудно.

— А за пана єго чула-с?

— Чула, що добрий пан і що людєм у него добре жиється.

Олекса поглянув на зайду. Той якось скрутився, але потім засміявся зухвало.

— Вона в нашій шкурі не була, то що вна про нашого пана знати може? І у нас ходили чутки, що пан Злотніцький — то дуже добрий пан і що людям у нього добре живеться, а от вона що інше повідає, та й тепер сам виджу, що говорено неправду. Так і їут. Нехай вона піде, та поживе у нас, та попробує те потягнути, що ми тягнем, — отоді я буду з нею говорити.

І знову було дуже правдоподібно — і знов не переконувало Олекси. Він круто припинив допрос.

— Поведеш?

— Поведу, — якось підкреслено голосно сказав зайда, мов зарані, дуже зарані знаючи, що такий запит буде і що на нього іменно так треба буде вповідати.

XXIII

Так далеко ще Олекса ніколи не забирався. Без своїх гір гуцулія почувала себе не свойсько, і страх заповзав до кожної хоч би найсміливішої душі. Край був залюднений, а до того ж гуцули взагалі були нарід відмітний, вже самий їх одяг оригінальний так виділявся серед сірих уборів оточення, що варт було побачити одного гуцула, щоб вістка пішла геть селами.

Тому йшли тільки ночами, оглядаючися тривожно. Спали неспокійно і взагалі потихеньку нарікали на Олексу, що повів у чужий край, наражаючи на стільки небезпек.