— Чи Івася поховали?
— Поховали. А ти де волочилася?
— В суд ходила. Я му того не дарую.
— Ой га, небого! Не потішне твоє. І він уже їздив до суду та, відев, не з такими порожніми руками, як ти…
— А може ж, таки є правда на землі? Отвори, най подивлюсі, чи зосталася хоч яка шмата в хаті.
— Може б, ти краще в селі переночувала? А то одчиняти серед ночі…
— Чого я буду в селі ночувати, як у мене своє кубло є.
— Завтра би й прийшла… По видному…
— По темному ти хочеш що-небудь украсти.
— Що там у тебе красти? І без мене люде вже розібрали. Ну та вже одчиню, Бог з тобою! Ти й так нещасна.
Ворота заскрипіли, але в отвір всунулася не Мокрина, а Довбуш. Він мов обценьками залізними схопив сторожа за горло.
— Тобі нічого не буде — лиш не кричи.
Сторожа вмить було зв"язано, заткнути рота дала свою хустку Мокрина. Сама зосталася простоволоса.
У пана Злотніцького будинок був не на старий фасон, де містилася служба під одним дахом із панами. Тут для служби уже окремий флігель. Його й було насамперед оточено.
Олекса вже знав, скільки вікон у домі, уже було зарані розприділено, хто з опришків коло якого вікна стає. Мов жовніри на маневрах, розсипалися опришки, й кожний зайняв свою позицію.
Двері зі сторони саду було вирвано — і Олекса став паном будинку.
Полковник схопився від грюку, вискочив із спальні. Встиг тільки крикнути: «Слуги!..» — і вже був повалений, зв"язаний.
Олекса позапалював свічі. Стало світло.
Пан перестав борюкатися. Лежав і дрібно тремтів нервовим дрожем. Олекса нахилився над ним, мовби бажаючи дати себе ближче пізнати.
— Я Довбуш Олекса.