— То давай…
Вони обережно витягнули скриню на подвір’я, потім Микита сковзнув до воріт. З вулиці долинув лише приглушений дощем зойк — Грунтенко сам підхопив важку скриню й попер її до воріт. Біля хвіртки його перестрів Чміль.
— Не пискнув, — доповів.
Удвох вони поставили скриню на заднє сидіння, Чміль схопив уже віжки, та Володимир Антонович зупинив його:
— Тягни Василя сюди, — наказав, — покладемо тут, — вказав під ноги.
— Навіщо?
— Кажу, тягни… Уранці Гундяка вбитого побачать, і все зрозуміють… А так ще дотумкати треба, куди казна поділася.
— Хіба не ясно? — зареготав Чміль. — Усе одно не гнатимуться.
— Напрямок, куди тікатимемо, одразу визначать. Варту нам ніяк не обминути.
— Давайте, отамане, начебто на Житомир, а потім уже село об’їдемо — й на Іванопіль. Я там путівець знаю.
— Ні, — заперечив Грунтенко, — поїдемо до ставу повз хутір Романів, тим самим шляхом, котрим завтра загін вирушить.
— Не розумію…
— А дуже просто: Длугопольський може подумати, що ми уперед подалися. Принаймні матиме надію, що не втекли.
Застояні коні все намагалися перейти на рись, і Микита стримував їх. Попереду почулося голосне жаб’яче кумкання, дорога вивела до ставу, та ніхто не зупинив їх. Чміль тицьнув батожиськом у недалеку копицю.
— Сплять, гади, — мовив притишено.
— Тим краще, — звеселився Володимир Антонович, — усі вони вранці присягатимуться, що миша з села не висковзнула.
За хутором Романовим Чміль звернув з бруківки й повернув на польовий путівець. Попустив віжки, коні, радісно форкаючи, пішли швидкою риссю — Володимир Антонович скинув кашкета і урочисто перехрестився.
— Слава тобі, господи! — мовив розчулено.
Вони зупинилися біля неглибокого байраку, заховали в кущах тіло Гундяка й рушили далі: до світанку, коли в селі зчинять тривогу, мали від’їхати верст тридцять п’ять — сорок — тоді їм не страшні ніякі длугопольські.
Уранці дощ припинився й навіть проблимало крізь хмари сонечко. Побачивши попереду густий листвяний гайок, Грунтенко звелів: