— Звертай, Микито, туди, переднюємо.
— Я б не відмовився від шматка хліба з салом. Чи з ковбасою…
— Тут усе є, — поплескав Грунтенко по сидінню. — Потім, коли підсохне, куліш зваримо.
— І куліш з салом добре, — схвалив Чміль. — Я все з салом поважаю, навіть у борщ шматок треба кинути, бо який же борщ без сала? Так, отамане?
— От що, — обірвав Микиту Грунтенко, — це слово забудь. Тепер я Захар Петрович Гаркавенко, селянин з хутора Горобчаного, Полонського повіту.
— Бомагу маєте?
— Маю, і для тебе знайдеться.
— Ото добре, — повеселішав Чміль. — З казенною бомагою чоловік — чоловік, а без неї — комашка.
— Будеш людиною, — пообіцяв Грунтенко, й вони повернули до лісу. Поставили бричку далі од чужих очей у підліску на краю великої галявини, спутали коней і пустили їх пастися, а самі, з’ївши по кусню хліба з салом, повлягалися в кущах спати.
Микита прокинувся перший. Подивився, як солодко сопе, пригрівшись під свиткою і притулившись потилицею до скрині з казною, Грунтенко, і якась ще не дуже визначена думка ворухнулася в ньому. Він спробував відігнати її, та думка повернулася, вже майже повністю утвердилась. Микита подивився на коней, що паслися на галявині, й потихеньку, скрадаючись, попрошкував до брички. Обмацав сидіння, одразу знайшов те, що шукав, підняв сидіння й витягнув саквояж. Ножем відімкнув нескладний замок і зазирнув всередину. Очі в нього загорілися, засунув руку в саквояж, набрав повну жменю золотих монет, обручок та різних прикрас і покрутив головою злостиво.
“От тобі й отаман, — прошепотів, — а закликав визволяти Україну! Грабіжник поганий, не гірше за Таргана!”
Думка про Таргана остаточно зміцнила його рішення — Чміль поклав саквояж на місце й подався назад до підліска. З кишені Грунтенкової свитки стирчало руків’я нагана. Микита навшпиньках, затримуючи дихання, підкрався до отамана, витягнув зброю, відскочив на кілька кроків, і, вже не криючись, зареготав голосно й переможно.
Грунтенко розплющив очі, прокинувся і побачив Чмеля. Солодко потягнувся і запитав:
— Усе гаразд? Коні не зайшли?
— Куди спутані дінуться…
Тільки тепер Грунтенко побачив у Микити наган.
— Ти чого? — запитав раптом стривожено. — Чого із зброєю бавишся?
— Щоб від бандитів боронитися! — заявив Чміль і нахабно посміхнувся.
— Які ж тут бандити? — Грунтенко помацав кишеню своєї свитки, не знайшов нагана й зблід. — Ти навіщо взяв мою зброю? — запитав, уже все зрозумівши. — Віддай…
— Е-е, ні… — Чміль почав підводити руку з наганом, Грунтенко відсахнувся і загорлав:
ebooksa