— Ти що, збожеволів?!
— Ні, отамане, не збожеволів. Навпаки, порозумнішав.
— Микито, — сказав Грунтенко прохально, — я витягнув тебе з багна, я напоумив тебе, завдяки мені ми відкололися від загону… Без мене ти ніколи б не заволодів скринею…
— Пане отамане, — заперечив Чміль, — а хто казав: дбай тільки про себе! От я й подбаю. Одна ваша валізка…
— От що! — нарешті дійшло до Грунтенка. — Ти знайшов мій скарб…
— Не твій, отамане, а мій. Буде справедливо, коли я позбавлю тебе награбованого.
— Ти не зробиш цього! — Грунтенко ще намагався говорити упевнено. — Бо сам не зможеш перейти кордон.
Чміль зареготав знущально:
— І це кажеш ти! А сам знаєш: гроші усе зроблять… Я не поспішатиму, я заведу знайомства в прикордонних селах, за маленьку частину твоєї валізи, отамане, мене на руках перенесуть через кордон!
— Не вбивай мене… — Грунтенко поповз до Чміля, плутаючись пальцями у траві, раптом кинувся вбік, намагаючись уникнути кулі, та Микита першим же пострілом дістав його — отаман упав горілиць, широко розкинувши руки.
— Й не таких стріляли… — задоволено прошепотів Чміль і дмухнув у чорне дуло нагана.
37
Мальцев ніколи не думав, що час може тягнутися так довго. У місті, коли стежив за Швайковським чи садибою Павловського, все ж були якісь розваги. То пройде бабуся з кошиком, і починаєш розмірковувати, звідки вона йде й що несе додому, то війне спідницею гарна дівчина або молодиця — дивишся на них з приємністю й мимоволі порівнюєш з Лідою. Навіть ігри дітлахів на подвір’ї розвіюють нудьгу, а тут, на цвинтарі, тільки горобці та синиці, іноді з’явиться якась бабця чи дідуган, молоді приходять на Байкове рідко, у них своїх клопотів вдосталь, коли вже покійників згадувати?
Прилетіла чергова зграйка горобців, поцвірінькали на сусідній горобині, ворона сіла на тополю, подивилася підозріливим і всевидячим оком на двох чоловіків, що зранку б’ють байдики серед могил, осудливо каркнула й полетіла у своїх воронячих справах. Мабуть, бог зараз не посилає воронам сиру, як трапилося в якійсь байці. Колись Мальцева примушували вчити її, він не закінчив школу: батько влаштував учнем токаря на “Арсенал”. Початок байки навічно засів у пам’яті: “Вороне где-то бог послал кусочек сыру…” Тепер сам бог скапцанів, навіть людям не вистачає сиру, й ворони змушені повернутися до свого первісного харчу — падла.
Мальцев подивився вслід вороні — літають тут усякі! — й скосив око на Осьмушка. Той простягнувся на траві, підмостивши під груди вишар та листя, заглибився в якусь книжку: либонь, цікава— ворушить губами й нічого не бачить довкола.
Чомусь Василеві стало образливо: одні пильно несуть чекістську варту й стежать за появою ворогів трудового народу, а інші під час виконання службових обов’язків дозволяють собі розваги, то більше, читанпя якихось явно дореволюційних книжок. Хотів зауважити Осьмушкові, та утримався: Тимоша подумає — Мальцев дере носа, тиждень, як призначили оперуповноваженим, а вже з начальницькими замашками.
— Що читаєш? — тільки й запитав.
— Пушкіна.
— Цікаво?
Пушкіна Мальцев також вивчав у школі, але геть-чисто забув. Покопирсався в пам’яті й видобув рядок:
ebooksa