— Ми повернемося до цієї розмови.
Стефанія похитала головою.
— Ти так не думаєш, — відповіла вона, ніби крапку поставила.
І все ж якась крихта надії збереглася в ній, бо сказала не зовсім впевнено:
— Ми ще встигнемо порозумітися, однак мені все одно гарно з тобою. Пий чай, бо охолоне.
Чай і справді трохи охолов, Максим ковтнув і відставив склянку. Він відчував незручність, якусь провину перед Стефою, хоч характер їхніх стосунків не давав підстав для таких почуттів. Все це трохи дратувало його, бо розумів і хисткість своєї позиції, зрештою, все переплуталось у нього, і Максим запитав трохи різкувато:
— І все-таки, чого ти хочеш?
— А нічого. — Стефа рвучко підвелася.
Максим подумав, що йому не так уже й погано в цій кімнаті. Правда, все ще не звик до свого мюнхенського буття й знав, що мине скільки завгодно років, але він все одно не звикне, не змириться з тим, що постійно мусить лицемірити й брехати, це виснажувало його, ночами він часто не спав, був огидний сам собі й боявся одного: чи зуміє колись очиститися, забути, стати самим собою?
Знав: щось прилипне, лишиться, і вже не бути йому колишнім Максимом, який пишався тим, що ніколи в житті й нікому не зробив підлоти. Правда, був певен: все, що робить тут, необхідне і йому, і багатьом іншим, зрештою, його народові, і Максимові друзі й товариші не засудять його, зрозуміють і підтримають.
Рутковський зітхнув і поцілував теплу Стефину долоню.
— Будемо збиратися, люба? — запитав він.
Луцька підвелася легко, взагалі була якоюсь легкою і жвавою, сповненою життя. Максим ніколи не бачив її розгубленою чи млявою.
— Вудки в машині? — запитала.
— Заїдемо по них.
— Я зварю кави й наллю в термос.
— Не клади багато цукру.
— Кажеш, наче не знаю твоїх смаків. — Пішла на кухню, але телефонний дзвінок зупинив її.
Апарат стояв у передпокої, Стефанія завернула туди й взяла трубку.
— Хто, хто? — запитала. — Який пан Модест?
ebooksa