Гіркий дим. Міст

Полковник поплямкав губами.

— Ого! — мовив.

— Лакута не поступиться.

— А хитрий! — нараз пожвавішав полковник. — І все ж ми повинні упевнитися в справжній цінності списка. Зробимо так: нехай назве підряд десять прізвищ. Розумієте, підряд, а не в розкидку, десяток своїх людей у нього може бути й так, а список складений або за абеткою, або за груповим принципом. Тут йому нас не пошити в дурні: доручимо перевірку своїй людині. І знаєте кому, — посміхнувся полковник, — вашому братові.

— Юрію?

— Мені потрібна людина розумна й ділова.

— У нього ж справи…

— У всіх у нас справи, однак, коли йдеться про вищі інтереси!.. — мовив полковник з пафосом, а закінчив зовсім прозаїчно: — Крім того, ми йому добре заплатимо.

Рутковський подумав, що все складається добре: Юрій довіряє йому й про наслідки перевірки він дізнається з перших уст.

— А Сенишин упорається? — запитав.

— Не хвилюйтеся, — запевнив полковник, — справа не дуже складна, й ми постараємося допомогти панові Сенишину.

Під час обідньої перерви Рутковський подзвонив Олегові й умовився про зустріч на завтра. Вона відбулася на шосе, що вело до Гарміш-Партенкірхена.

На сорок першому кілометрі Максим з’їхав на узбіччя, підняв капот і удав, що порпається в моторі. Нарешті побачив білий «пежо». Олег їхав не швидко, кілометрів сімдесят на годину, він навіть по зиркнув на Максимів «фіат», проминув не зупиняючись.

Рутковський перечекав кілька хвилин і, впевнившись, що Олегові ніхто не вчепився в хвоста, рушив за ним.

«Пежо» стояв метрів за двісті від шосе в густому підліску.

— Щось трапилося? — Олег навіть забув привітатися.

— Не хвилюйся.

— Ми ж домовилися: зустрічі лише в крайньому разі.

— Так і є — нагальна справа.

Олег відчинив дверцята «пежо».