Гіркий дим. Міст

Сопеляк усміхнувся ласкаво. Він усім всміхався ласкаво, а особливо солодко тим, хто йшов угору.

Цей Рутковський, дивись, через півроку чи рік стане заступником Кочмара, і до нього треба посміхатися щиро.

Сопеляк зібгав у кулаці бороду, щоб Рутковський краще побачив вираз його обличчя, — приязний і запобігливий.

— А ви, пане Максиме, сьогодні, бачу, теж не забарилися.

— Ех, пане Сопеляк… — Рутковський багатозначно глянув на колегу. Знав, що Сопеляк над усе полюбляє секрети, і вирішив зіграти на цьому. — Розповім вам, але це таємниця…

— Звичайно, пане Максиме, все залишиться тільки між нами, слово честі.

— Розумієте, вчора ввечері познайомився з дівчиною і прогуляв цілу ніч. У неї… А вона тут неподалік мешкає, додому вже не було сенсу вертатися.

— І гарна дівчина? — Вузенькі Сопелякові очі зблиснули цікавістю.

— Дуже.

Сопеляковим обличчям майнула хмара.

— Тепер вам, — зітхнув він, — усе легко дається. Гроші, дівчата…

— Не кажіть нікому.

— Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… — затнувся він.

Рутковський насторожився.

— Що навіть?

— Е-е, пусте. Ви завжди — взірець акуратності, а сьогодні неголений.

— Справді. — Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. — Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.

— Якщо вона повірить.

— Вам, пане Вікторе, не повірити не можна. А з мене коньяк.

— Усі завжди тільки обіцяють…