— Еге, — відповів за мене Петро, й одразу ж промінь перестрибнув на нього. — Я його зіштовхнув...
— Так? — ледве не з радістю вигукнув головний і голосно гмикнув. — Ну гаразд, це ваші справи! Можете хоч і різати одне одного, якщо в голові туман! Але щоб вантаж був цілий!
Ми стояли остовпілі, а головний швиргонув пістолет, який забрав у Івана, у відчинені двері вагона, в ніч.
— Агов! — покликав він своїх. — До роботи!
Ми відійшли до поперечної стінки вагона, зупинилися, затуливши собою дверцята, що вели через туалет до нашого тамбура. На нас більше не зважали.
Чоловіки перевантажували дерев’яні ящики до машини. Верхні ящики піраміди були меншими і коротшими, ніж нижні. Один із працівників, який самотужки тягнув ящик, зашпортався і впав містком: ноги у вагоні, а торс уже в кузові вантажівки. Ящик ударився об дерев’яну підлогу кузова і загримів залізом.
— Зброя, — прошепотів мені Петро.
— Агов, чого розлігся! — хрипко кинув чолов’язі головний.
Нижні довгі ящики мужики носили по двоє.
Я сів навпочіпки, підтягнув до себе один із мішків, розв’язав його горловину й засунув руку досередини. У мішку виявився пісок.
— Що там? — запитав Петро, присівши поруч.
Замість відповіді я підставив йому розкритий мішок. Він теж запхав туди руку. Подивився на мене здивовано. Потім витягнув пригорщу піску, підніс до носа, понюхав. Посміхнувся і, розтуливши долоню, простягнув мені. У ніс ударив сильний запах кориці.
Петро зав’язав мішок і звівся на ноги.
— Ходімо, — він кивнув на відчинені двері вагона, у верхньому кутку яких завис жовтий місяць. — Вони вже вивантажились...
Щойно ми зробили кілька кроків до місяця, як у прорізі знову з’явилися чоловіки. Вони почали заносити до вагона невеликі білі мішки й скидати їх замість вивантаженої піраміди ящиків. Один із них, здається, Іван, залишився і вирівнював ногами скинуті на підлогу вагона мішки. Потім утрамбовував другий шар.
Ми стояли, затамувавши подих.
Коли кілька шарів цих мішків вклалися на місці піраміди, вантажники заходилися маскувати їх згори й по боках мішками з піском.
— Можете вилазити, ми тут самі зробимо, як було! — гукнув до нас один із них.
Ми зістрибнули з вагона.
Небо було всипане зірками, і я дивився на них, задерши голову й намагаючись ні про що не думати.
ebooksa