— А я гадав, що пісок, — промовив він утомлено.
— І пісок теж веземо... Тільки мені здається, що піску малувато... у нас було два самоскиди...
Петро кивнув, не підводячи голови. Знову підніс люльку до рота.
Я пригадав, що у супровідній документації на вантаж була згадка про дванадцять тонн піску. Дванадцять тонн — це, напевно, майже повний вагон чи принаймні піввагона. А скільки тут? Я замислився, підраховуючи приблизну кількість мішків із піском. «Та ні, це марна справа», — вирішив я і визирнув у відчинені двері. Небо піднімалося дедалі вище над горами, які підпирали знизу.
— Я на хвильку, — мовив Петро і попрямував до купе.
Повернувся він уже без люльки, з двома піалами кави в руках.
— Що робитимемо? — запитав я, гріючи гарячою піалою долоні. — До першої великої станції та в міліцію? Так?
— І що далі? Заберуть нас, пісок викинуть, а наркотики... хто його знає, як із ними вчинять?!.. — він знову зітхнув, відсьорбнув кави. — Слід довезти пісок до України, а там можна і в міліцію, там уже своя міліція...
— Так, українська міліція нам швидше повірить, що ми взагалі-то пісок із Казахстану везли, а не зброю і наркотики... Особливо, якщо ми попросимо полковника Тараненка підтвердити, що ми кажемо правду.
— Не повірять нам, — холодно промовив Петро, але не було в його голосі ні відчаю, ні особливої турботи.
Він наче заспокоївся, бо збагнув, що так просто нам із цієї халепи не виборсатися. — Слід їхати далі, буцім ми нічого не відаємо. З Божою поміччю доправимо пісок, а там уже помізкуємо, як далі чинити...
Я присів навпочіпки, притулившись спиною до стіни. Пив маленькими ковтками міцну гірку каву і поглядав на небо, що тремтіло під стукіт коліс. Пригадував початок своєї втечі-мандрівки. Вона й починалася з трьох бляшанок із наркотиками, які я прихопив зі складу «дитячого харчування», і завершується у вагоні, який везе із Кавказу «очерет іще крутіший» у білих мішках, захованих під мішками з піском. Уся ця містика із запахом кориці здавалася тепер дитячою казкою. «Матеріальні прояви національного духу...» — пригадав я слова полковника і гірко похитав головою. «Нічогенький собі полковник, — подумав я, — світла голова — перетворити двох абсолютно різних ідіотів-ідеалістів на команду рейсовиків, які супроводжують зброю та наркотики!»
Я подумки повернувся до наших розкопок біля укріплення. Був там і запах кориці, і мумія, яка пахла так само. У кишеньці рюкзака до цього часу лежав золотий хрестик і такий самий жовтий ключ, знайдені там, у піску. Ці знахідки були реальними. І годинник, який відшукала Галя. Усе це було нормально, все це не виходило за рамці нормальності. Навіть похорон майора Науменка був відносно нормальним. Але те, що відбулося потім? Викопування піску, завантаження його на самоскиди, пором «Нафтовик»? І полковник, який залишився вирішувати якісь надважливі справи у Красноводську, але обіцяв наздогнати нас по дорозі?
— Мені здається, Тараненко все це заздалегідь улаштував, — сказав я Петру. — Пісок — це міф! Нас просто в божевільню загребуть, якщо ми комусь почнемо розказувати про пісок, який здатний змінювати психологію людини... Ми вляпалися в кримінал...
— Ти не правий, — Петро перейшов на російську мову. — Хіба ти не пам"ятаєш, як казах-торговець ледве не подарував нам увесь свій товар? А гадаєш, я з тобою раніше, до цього, по-російському розмовляв би?.. Те, що ми не можемо науково пояснити загадку цього піску, ще не означає, що її не існує. Ми не науковці!
— Це точно, — гірко посміхнувся я. — Нас, скидається на те, вже пізно вчити...
— Ти дарма так, цинізм — це, напевно, найбільша біда нашого покоління, і якщо віра в пісок хоча б од цієї біди нас очистить, вже з’явиться надія на краще майбутнє для всієї родини.
— Віра в пісок?.. — повторив я.
— Та не пісок це, — Петро занервував і підвищив голос. — Це дух, розчинений у піску.
— Почекаємо, може, полковник усе ж таки з’явиться і детальніше розкаже. І про мішки з піском, і про інші мішки... — я повільно звівся на ноги.
ebooksa