Чолов’яга прибрав ліхтар.
— Нічого? — перепитав він із недовірою. — А це що?
Він посвітив на свою ліву долоню, в якій лежав пістолет із руків’ям, обмотаним синьою ізострічкою.
Ми мовчали.
— Іване! — чолов’яга озирнувся. — Перевір ящики!
Для мене вони всі були Іванами. Їхні обличчя неможливо було роздивитися в темряві. Небагатослівна компанія чоловіків, приблизно однакових на зріст і точно вже одного виду діяльності, який поки що був для нас не зрозумілий. У мене виникла підозра, що ми просто не встигнемо нічого зрозуміти.
Силует Івана повернувся до піраміди ящиків. Із правого кутка йому підсвічувало два ліхтарики.
Іван зсунув кілька ящиків, пробуркотів собі щось під носа. Нахилився.
— Ніби все, — втомлено промовив він.
— Ніби чи все? — перепитав у нього власник хрипкого голосу, який явно був головним у цій бригаді.
— Все.
Знову промінь ліхтаря ковзнув нашими обличчями, наче вимагаючи уваги.
— То що тут було? — вже м’якше повторив своє питання хрипкий.
— Ми ж у купе їхали, не у вагоні, — неголосно промовив Петро.
Дрижаки побігли по моїй спині. Я злякався, що зараз ці чуваки захочуть зайти до нашого купе — і що тоді?
— Ну, нащо нас вважати ідіотами? — із жалем у голосі промовив головний. — Хіба вас мама ніколи не вчила говорити правду? Це ж не боляче — сказати правду...
Пауза, яка запала слідом за цими словами хрипкого, примусила мене подумки попрощатися і з Гулею, і з життям. Я відчув себе винним майже перед усіма, а особливо перед своєю казахською дружиною, для якої я виявився настільки фатальним подарунком.
До головного підійшов Іван, узяв до рук пістолет, покрутив його.
— Це Молдаванина, — сказав він. — У нього алергія на залізо, він усе ізострічкою обмотує: і ножі, й виделки... Придурок!
— То що ж ви? — промінь ліхтарика втупився в моє обличчя. — Посварилися з ним?
ebooksa