— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.
— Хтось обов’язково попхнеться, — погодився я з ним. — Може, справді викинути на ходу?
— Якби у річку викинути... — запропонувала Гуля.
Петро посміхнувся:
— Це треба, щоб вагон посеред мосту став як стій і з годину там простояв! — і він заперечливо хитнув головою.
Хвилин за п’ятнадцять ми з Петром пробралися до вантажної частини вагона. Пройшлися під дощем по слизькому брезенту.
— То як, приміримося? — Петро зупинився біля внутрішнього боку рухомих дверей вагона.
Ми спробували відчинити двері, але вони намертво сиділи на місці. Ручки зсередини не було, і ми впиралися руками в мокре дерево, а ногами — у слизький брезент. Ноги від’їжджали, а двері стояли на місці.
— Нічого не вийде, — зітхнув я, відступивши на крок. Під дощем, який дедалі посилювався, витягнув із долонь кілька скабок. Озирнувся на Петра.
— Розумієш, ми, коли двері штовхаємо, стоїмо на мішках, і вони від нашої ваги ще міцніше ці двері тримають!
Петро знайшов край брезенту, відгорнув його, щоб оголити мішки з піском, які підпирали двері.
— Може, посунемо їх?
— Мені здається, це не найвдаліша думка, — зупинив я свого напарника. — Ми ж не знаємо, хто і де буде зустрічати інші мішки!
Петро стурбовано подивився на мене.
— Може, за півгодини потяг зупиниться, і до нашого вагона під’їде якась вантажівка. Що тоді робитимем? Живими нас навряд чи відпустять.
Петро зітхнув. Із його чорних вусів крапала вода. Ми вже обидва були до нитки мокрими.
— Гаразд, ходім до купе, — нарешті промовив він. — Варто ще помізкувати...
Повернувшись до купе, ми викрутили свій одяг — на підлозі від цього з’явилася чимала калюжа. Гуля розтерла мене своєю підстилкою, а Галя, подлубавшись у чорній господарській торбі, поставила на стіл півлітровку «Столичної».
Петро саме сушив рушником голову, завмер і вирячився на пляшку.
— Ти ж казала, що не брала з собою! — повільно і сердито промовив він.
ebooksa