— То я замість ліків, про всяк випадок... Вона була в мене скотчем до дна сумки приклеєна...
— Та ти, — Петро зблиснув очима, але відразу ж скосив погляд на мене, натягнуто посміхнувся, — бач яка у мене... хазяйновита...
Петро здер із пляшки «безкозирку» і налив у дві піалки, на око намагаючись визначити, скільки туди входить. У пляшці лишилося грамів триста.
— Давай, грійся! — кивнув він на мою піалку. Ми випили діловито і без тостів.
— Ще? — запитав Петро, піднявши пляшку над столом. Я кивнув.
Незабаром порожня пляшка полетіла у вікно. Повз нас промайнула ще одна станція з російською назвою. Дощ бив великими краплинами по даху вагона.
Петро відкинувся спиною на стінку. Ми сиділи мовчки і слухали дощ.
Горілка викликала в мені якусь радісну байдужість до найближчого майбутнього. Видно, це була хороша горілка, така ж, яку пив наш народ і до революції, і після.
Поїзд заколисував мене. Стукіт коліс зливався з барабанним дробом крапель об дах вагона. Я влігся на нижній полиці, підігнув ноги під себе, щоб не заважати Гулі. Вже засинаючи, відчув, як турботливі руки Гулі вкривали мене ковдрою. Затишне тепло прискорило прихід сну.
63
Прокинувся я вночі від стороннього шуму. Потяг відбивав колесами по рейкових стиках монотонний ритм. Але до цього ритму мої вуха вже звикли, щось інше вклинювалося в гул рухомого поїзда. І за вікном у нічній темряві пливли плями жовтого кольору.
Я спустив ноги на підлогу і присунувся до вікна.
Уздовж залізниці тепер мчало широке шосе, яким рухалася нескінченна колона вантажних машин із критими кузовами. Їхні фари й розбавляли темряву, додаючи до неї жовтизни. Фари кожної вантажівки били світлом у задній борт передньої. Я побачив усередині однієї машини солдатів, які дрімали, сидячи на лавках уздовж бічних бортів.
Потяг поволі зачав обганяти військову колону. У світлі фар промайнув синій щит: «Тихорєцьк — 50 км, Кущевська — 120 км, Ростов-на-Дону — 255 км».
Колона зупинилась і залишилася позаду. Шосе тепер було суцільною чорною смугою, яка бігла вздовж залізниці. Машин більше не було, і сторонній шум зник.
Я дивився на небо, на нерухомі зірки. Ми дійсно виїхали з-під дощу — усі зорі висіли на своїх місцях, жодна з них не ховалася за хмарою. Попереду на нас чекав гарний сонячний день, і хотілося вірити, що він буде гарний не тільки погодою.
До світанку я встиг заснути ще раз, сидячи за столом, підклавши під голову руки.
Уже напівпрокинувшись, я повільно розплющував очі.
Сонце сходило позаду потяга, жоден із його променів не потрапляв до віконця купе, але за вікном усе світилося. І так само бігло в яскравому сонячному світлі шосе, вже наповнене своїм автомобільним життям. Промчав повз «Ікарус» із табличкою «Ростов-Кропоткін», важкий рефрижератор натужно обганяв наш вагон.
Я налив води із балона до піалки, вийшов у тамбур і вмився. Опустив піалу на дерев’яну підлогу, відчинив зовнішні двері — і до тамбура одразу увірвалися гул і свіже повітря. Вітер за хвилину висушив моє мокре обличчя.
ebooksa