О десятій вечора з’явився маяковий вогонь; ми підходили до Гель-Г’ю.
Я стояв біля штирборту[23] із Проктором і Больтом, спостерігаючи дивне явище.
У міру того як підсилювалася яскравість вогню маяка, верхня лінія довгого мису, що відокремлює гавань від океану, виразно вимальовувалася, бо за нею плавав золотавий туман — великий світловий шар. Явище це, властиве лише великим містам, здалося мені надмірним для порівняно невеликого Гель-Г’ю, про який я чув, що в ньому п’ятдесят тисяч жителів. За мисом було щось на кшталт жовтої зорі. Проктор приніс трубу, але не розгледів нічого, крім будівель на мисі, й висловив припущення, чи, бува, це не відсвіт великої пожежі.
— Але ж нема диму, — сказала, підійшовши, Дезі. — Ви бачите, що світло чисте; воно майже прозоре.
У тиші вечора я почав розрізняти звук, непевний, наче якесь бурмотіння; звук із приспівом, з гулом труб, і я раптом зрозумів, що це музика. Тільки-но я відкрив рота, щоб висловити свій здогад, як ген-ген пролунали постріли і всі стали до них дослухатися.
— Стріляють і грають! — сказав Больт. — Стріляють досить жваво.
Тим часом ми поминали маяк.
— Незабаром довідаємося, що це означає, — сказав Проктор, вирушаючи до стерна, щоби ввести судно на рейд. Він змінив Тоббогана, який одразу підійшов до нас, теж виражаючи подив щодо яскравого світла й стрілянини.
Судно зробило поворот, причому вітрила затулили щойно відкриту гавань. Усі ми побігли на бак, нічого не розуміючи, бо були здивовані й натхненні посталим видовищем, гострим і прекрасним у пітьмі, повній зірок.
Половина обрію далася нам у вічі у блиску ілюмінації. В повітрі висіла яскрава золота сітка; блискучі гірлянди, сузір’я, вогненні троянди й кулі електричних ліхтарів нагадували великі перлини серед золотих прикрас. Здавалося, сюди напливло вогнів з усього світу. Кораблі рейду сяяли, обсипані білими променистими цятками. На барці, чорній внизу, з освітленою, як при пожежі, палубою вертілося, розсипаючи іскри, вогненне, алмазне колесо, і кілька ракет вибігли через дахи на чорне небо, де, повільно завернувши вниз, потухли, впустивши зелені й блакитні падучі зірки. Цієї миті виразно почулася музика; денний гул юрби, що долинав із набережної, час від часу заглушав її, залишаючи лише стукіт барабана, а потім відпускав знову, і вона чітко лунала по воді, — те, що називається «грає у вухах». Грав не один оркестр, а два, три… можливо, більше, тому що іноді наставала мішанина звуків, що тупцювала на місці, і в якому тільки барабан знав, що йому робити. Рейд і гавань були всіяні шлюпками, повними пасажирів і ліхтарів. Знову почалася страшенна стрілянина. Зі шлюпок дзенькали гітари; було чути сміх і крики.
— Оце так Гель-Г’ю, — сказав Тоббоган. — Яка нам, можна сказати, зустріч!
Береговий відсвіт був такий сильний, що я бачив обличчя Дезі. Воно, сяюче й уражене, ледь помітно здригалося. Вона намагалася встигнути побачити скрізь: навряд чи помічала, з ким говорить, і була так збуджена, що невпинно лопотала.
— Я ніколи не бачила таких речей, — говорила вона. — Як би це дізнатися? Втім… О! О! О! Дивіться, ще ракета! І там, а онде — відразу дві. Три! Четверта! Ура! — раптом закричала вона, засміялася, витерла вологі очі і сіла зі скам’янілим обличчям.
Фок упав. Ми підійшли зі спущеним гротом,[24] і «Нирок» кинув якір поблизу залізного буя, в кільце якого похапцем протягнули кормову линву.
Я бродив серед метушні, зустрічаючи іноді Дезі, яка з’являлася біля всіх бортів, жадібно оглядаючи блискучий рейд.
Усі ми були в дещо піднесеному, нервовому стані.
— Зараз вирішили, — сказала Дезі, наштовхуючись на мене. — Всі їдемо; залишиться один матрос. Звичайно, і ви хотіли б потрапити на берег якнайшвидше?
— Само собою.
— Нічого іншого не залишається, — сказав Проктор. — Звичайно, всі поїдемо негайно. Якщо приходиш на темний рейд і чуєш, що б’є три склянки, ясно — поспішати нікуди, але в такому ділі і я граю ногами.
— Я аж палаю з цікавості! Я йду одягатися! А! О! — Дезі поквапилася, зашпорталась і кинулася до борту. — Кричіть їм! Давайте кричати! Агов! Агов! Агов!
ebooksa