— Вона як хвора, — сказала Біче. — Недуга формальностей… і досить жалюгідне минуле.
— Збилася зі шляху, — підтвердив Ботвель, викликавши сміх.
— Кажуть, знайшли труп, — сказав човняр, придивляючись до нас. Він, очевидно, чув про всю цю справу. — У нас різне казали…
— Ви помиляєтеся, — заперечила Біче, — цього не могло бути.
Шлюпка стукнулася об борт. На кораблі було тихо.
— Агов, на «Тій, що біжить»! — закричав, встаючи, Ботвель. Над водою схилилася неясна фігура. Це був агент, який, після недовгих переговорів, приправлених його натяками на очікувану подяку, покликав матроса й спустив трап.
Негайно прибігла ще одна людина; за ним третя. Це були Горацій і кухар. Мулат галасливо привітав мене. Кухар приніс ліхтар. При слабкому, зрадливому світлі ліхтаря ми піднялися на палубу.
— Нарешті! — сказала Біче тоном задоволення, коли пройшла від борта уперед і обернулася. — В якому ж становищі екіпаж?
Горацій пояснив, але так безглуздо й метушливо, що ми, не дослухавши, всі перейшли в салон. Електрика, спалахнувши в лампах, освітила кути й предмети, на які я дивився кілька днів тому. Я помітив, що прибрано і підметено погано; мабуть, ще не вляглося потрясіння, викликане катастрофою.
На кораблі залишилися Горацій, кухар, агент, який вичікує випадку простежити ходи контрабандної торгівлі, і один матрос; всі інші були арештовані або отримали розрахунок із грошей, знайдених у Ґеза. Я не надто переймався цим, оскільки дивився на Біче, намагаючись вловити її почуття.
Вона ще не сідала. Поки Ботвель розмовляв з кухарем і агентом, Біче обійшла салон, роздивляючись навколо з такою увагою, ніби перший раз була тут. Один раз її погляд розширився й зупинився, і, простеживши його напрямок, я побачив, що вона дивиться на зламану жіночу гребінку, що лежала на буфеті.
— Ну, так розповідайте ще, — сказала Біче, бачачи, мою увагу до цього її погляду на предмет незначний і красномовний. — Де ви приміщалися? Де була ваша каюта? Чи не перша від трапу? Так? Тоді пройдімо до неї.
Відкривши двері в цю каюту, я змалював Біче положення осіб, що діяли, і як я попався, обманутий удаваним каяттям Ґеза.
— Уявляю, — сказала Біче. — Дуже все це сумно. Дуже смутно! Але я не маю наміру довго перебувати тут. Ходімо нагору.
— Те почуття не проходить?
— Ні. Я ходжу ніби по чужому будинку, який випадково виявився схожим. Хіба не утворився присмак, невидимий слід, з яким я так довго ще повинна мати справу усередині себе? О, я б так хотіла, щоб нічого цього не було!
— Ви ображені?
— Так, це справжнє слово. Я ображена. Отже, йдемо нагору.
Ми вийшли. Я чекав, куди вона поведе мене, із хвилюванням — і не помилився: Біче зупинилася біля трапа.
— Ось звідси, — сказала вона, показуючи рукою вниз, за борт. — І — один! Я, здається, ніколи не відчую, не уявлю з усією силою почування, як це могло бути. Один!
ebooksa