Пурпурові вітрила

— Майже напевно, — відповів я. — Але майже напевно він виявить зніяковілість, відправивши до вас свого повірника, якусь лисицю, що мріє про хабар, а тому чи не краще зробити перший такий крок самій?

— Ви праві. Так буде приємніше і йому, і мені. Хоча… Ні, ви таки праві. У нас є план, — продовжувала Біче, усуваючи стурбовану зморшку, що грала між її тонких брів, змінюючи позу й посміхаючись.

— План ось у чому: залишити поки всі справи й податися на «Ту, що біжить». Я так давно не була на палубі, яку знаю з дитинства! Удень було спекотно. Чуєте, який шум? Нам треба розворушитися.

Справді, у величезні вікна вітальні проникали хорові крики, музика, весь святковий гул карнавалу, що зібрався з новими силами. Я негайно погодився. Ботвель пішов дати наказ щодо виїзду. Але я був лише одну хвилю з Біче, тому що ввійшли її родичі, господарі будинку — дідок і бабуся, круглі, як два старанно одягнені м’ячі, — і щойно дівчина представила їм мене, я відчув полегшення, переконавшись, що вони нічого не знають про мій випадок.

— Ви приїхали повеселитися, подивитися, як тут гуляють? — запитала господиня, причому її зморщене обличчя перепрошувало за неспокій та шум міста. — Ми тепер не виходимо, ні. Тепер усе не так. І карнавал поганий. За мого часу лише Бреденер запрягав дванадцять коней. Карльсон випустив «Океанію» — чудовий павільйон на колесах, і я була там головною Венерою. У Лакотта в саду фонтан грав вином. О, як ми танцювали!

— Все не те, — сказав старий, який, здавалося, сивів, запушувався й зменшувався щохвилини, такий він був старезний. — Немає бажання навіть виїхати подивитися. У тисяча вісімсот… ну, однаково, я бився на дуелі з Осборном. Він був у костюмі кота у чоботях. З мене вийняли три кулі. З нього — сім. Він помер.

Старі стояли поруч, парою, занурені в невидимий давній мох; стояли насилу, і я попрощався з ними.

— Дякую вам, — сказала бабуся зненацька твердим голосом, — ви допомогли Біче влаштувати всю цю справу. Так, я кажу про піратів. Що ж, повісили їх? Раніше тут було багато піратів.

— Дуже, дуже багато піратів! — сказав старий, сумно хитаючи головою.

Вони все переплутали. Я помітив погляд Біче з натяком й, поклонившись, вийшов разом з нею, чуючи навздогін старечий шепіт:

— Все не те… не те… Дуже багато піратів!

Розділ XXXII

Від’їжджаючи з Біче й Ботвелем, відчував себе незатишно, чудово розуміючи, що бентежить мене. Я був незрозумілий для Біче, для її виразного уявлення про людей і ситуації. Я вийшов з карнавалу в дію життя, ніби просто відкривши таємні двері, сам зберігаючи в тіні свою щиросердечну лінію, яка, перевившись з явною лінією, утворила вузли.

В екіпажі я сидів поруч із Біче, маючи перед собою Ботвеля, що, по багатьом прикметам, був для Біче добрим приятелем, як це трапляється між молодими людьми різної статі, зв’язаними спорідненістю, обопільною симпатією й схожими смаками. Ми зайшли в розмову, але незабаром замовкли, тому що, тільки-но виїхавши, уже опинилися в дії законів гри, — того самого карнавального перевтілення, в якому я кружляв учора.

Екіпаж ледве рухався, обсипаний кольоровим паперовим снігом, що майже весь припадав на долю Біче, так само як і серпантин, який повільно опускався з балконів шарудливими стрічками. Публіка пустувала, пританцьовуючи, з реготом і криками. Світло було різке й шалене, як у колі пожежі. Імпровізовані оркестри з каструлями, тазами й паперовими трубами, що видавали дике ревіння, валандалися по перехрестях. Ще не було процесій і кортежів; задавала тон найрадісніша частина населення — хлопчаки й підлітки всіх кольорів шкіри і компанії на балконах, звідки нас старанно обсипали серпантином.

Вибравшись на набережну, Ботвель наказав візникові їхати до того місця, де стояла «Та, що біжить по хвилях», але, потрапивши туди, ми довідалися від вахтового з баркаса, що судно відведене на рейд, тому найняли шлюпку. Нам довелося поминути кілька пароплавів, на яких лунала музика й сяяла ілюмінація. Відходячи від смуги берегового світла, ми занурилися у присмерк, а потім і в пітьму, де, помітивши непорушний щогловий вогонь, один із човнярів сказав:

— Це вона.

— Ви раді? — запитав я, нахиляючись до Біче.

— Навряд. — Біче вдивлялася. — У мене немає почуття наближення до «Тої, що біжить по хвилях», про яку мені розповідав батько, що її вибудували на дні моря, попльовуючи на руки, користуючись пилою-рибою та рибою-молотом, два молодці-гіганти «Задум» і «Секрет».

— Це мине, — помітив Ботвель. — Треба тільки приїхати й озирнутися. Ступити на палубу ногою, тупнути. Ось і все.