— Дають, — сказав Гвіздок. — Та тільки не тут.
— А ти мене не страхай. Інші, такі, як ти, коли, бува, — влипнуть, може, таблетку з отрутою проковтнуть. Я — ні. Я самогубством займатися не буду. Пан інструктор правильно рекомендував: легенду на зізнання. Я радянські закони знаю. За швидке і щиросерде зізнання — по статті знижка. Ну й поживу в таборі, що ж, і там люди.
— Ох, і гнида ти, Селезень!
— Я ж тебе інформував, — сердито сказав Денисов. — Не зачепиш!
Зашарудів солом"яний матрац, певне, ліг… Тиша.
Йоганн повернув ручку перемикача на другий барак. Тут грали в карти на сигарети і порції маргарину. Зробив запис: «Курсант Гвіздок сказав курсантові Селезню: якщо той захоче перебігти до противника, Гвіздок застрелить його. Гвіздок виявляє правильний виховний вплив. Можливо, слід об"єднати їх на завдання».
Згадав, як одного разу Гвіздок сказав йому у відповідь на зауваження: «Пане інструктор, у мене тільки очі відчайдушні, а так я тихий, як дурень, спитайте, в кого хочете». Не так давно Йоганн став свідком бійки Гвіздка з колишнім криміналістом Хничем. З"ясовуючи причину, дізнався: Хнич сказав щось брудне про дружину Гвіздка, і той мало по вбив його. Обох відправив тоді в карцер. Хнич благав посадити їх окремо, доводив, що Гвіздок — псих і задушить за свою жінку.
Після чергування Вайс дізнався в картотеці адресу Гвіздка й склав шифровку: просив знайти Гвіздкову дружину і переслати од неї листа для чоловіка.
До карточки Денисова він прикріпив жовтий квадратик: ненадійний, до карточки Гвіздка — зелений: перевірений. Це він зробив не для себе, а для орієнтації своїх колег, вірніше — для їхньої дезорієнтації.
Випав нетривкий, слабенький сніг. Повітря було тьмяне. Курсанти на плацу робили фізкультурні вправи: присідали, змахували руками.
Денисов старанніше за інших проробляв вправи. На його вилицях з"явився рум"янець, очі блищали від задоволення, що він живий, дише і скількись там житиме.
Гвіздок змахував руками завзято, енергійно. Рожеве, глянсувате його обличчя було непорушне, як лакована маска.
Курсанти топтали слабкий, ніжний сніг, відпечатуючи на ньому свої чорні сліди, що зразу заповнювала тала вода.
Величезні сосни з рожевувато-жовтими стовбурами в легкій лусці відшарованої тонкої кори широко розкинули віття з зеленими кистями хвої. І коли підвести голову й довго дивитися на шатрове верховіття дерев і ще вище — в саме небо, дивитися до легкого запаморочення, то може прийти п"янке відчуття, що нічого цього немає, і не було, і не може бути, і ось зараз Йоганн опустить погляд і побачить…
Ні-ні, не можна розпускатися, дражнити себе, свою уяву.
Сьогодні заняття з підготовки агентів шляхом допиту один одного. Цим заняттям відводиться багато навчальних годин. Один з агентів виступає в ролі офіціального співробітника радянської контррозвідки, другий — у ролі затриманої в тилу радянських військ підозрілої людини. Перший мусить доводити, що «затриманий» належить до агентури німецької розвідки, а другий — виправдовуватися і будь-якими засобами відводити від себе звинувачення.
Ці «спектаклі», влаштовувані «турнірними парами» за кожним столом, давали Йоганнові нові, невідхильно викривальні докази проти одних і зміцнювали надії, які покладалися на інших — тих, кого він підмітив і до кого в нього навіть з"явилася наче якась прихована симпатія.
Денисов грав свою роль цілком щиро. Його сірі, як слизюки, очі мокрі. Принижено й скорботно він благає свого «слідчого»:
— Ви до мене по-людськи. Оточили. Втік. Документи зничтожив. А ці? Звідки ж я знав, що вони «липа»? Переходив лінію фронту з одним оточенцем. Його вогнем накрило. Я документи в нього витяг: здати властям, як годиться. Ну, наскочив на патруль. Вони — документ! Я й підсунув його документ. Коли б я знав, що він шпигун, я б його самостійно зразу, Примкнув до мене, гад! А я ж не сищик, щоб зрозуміти, хто він такий. Чому біля залізниці бродив? Та де ж мені ще бути? Втомився, все пішки. Хотів під"їхати з попутним ешелоном. Як це куди? До великого населеного пункту, де НКВС. Доповісти. Армійські особісти — вони нашого брата, оточенця, зразу того… А ви досвід на шпигунах маєте. Вам розрізнити чистого від нечистого сам бог велів. Що значить — ховався? Ні від кого не ховався. Мені боятися своїх нічого, це я коли в німців у тилу переховувався, може, звичка лишилася ховатися, то я за неї пробачаюсь…
Гвіздок захоплено розігрував роль слідчого, казав розлючено літньому, статечному Фішці, колишньому петлюрівцеві, який вважав себе тут найвищим за всіх, чванився своїм заслуженим перед німцями минулим: