— Маємо досвід, — озвався один з них.
— А може, ви помилились? — спитав Вайс і пояснив загрозлиио: — Я обер-лейтенант СД.
— Справді? — спитав той самий гестапівець. І, усміхнувшись, додав — Усяке трапляється. Генерали теж у нас часом ридають, мов діти.
— Дайте закурити, — попросив Вайс.
Йому вклали в рот сигарету, клацнули запальничкою. Вайс кивнув, похвалив:
— А ви, хлопці, виявляється, можете бути чемні.
— Для різноманітності, — зареготав гестапівець, він таки перший підтримав розмову.
— А ви веселун, — додав Вайс.
— Правильно, — погодився гестапівець. — Просто жартівник! — Він знову клацнув запальничкою і підніс її до самого Вайсового носа.
Йоганн відкинув голову.
— Кинь, — розтиснувши нарешті губи, невдоволено сказав другий, — всю машину зачадиш.
— Нічого, хай звикає. — І перший гестапівець знову підніс до Вайсового обличчя запальничку.
Шкіра на підборідді зморщилась, але й тепер Йоганн залишився нерухомий.
— Твердий горішок! — оголосив перший гестапівець.
— Нічого, не таких розколювали, — заявив похмуро другий.
Голову Йоганнові загорнули плащем. Машина зупинилась. Його повели спочатку по кам"яних плитах, потім кудись униз, такими ж кам"яними сходами. По дорозі неквапливо обшукали.
Нарешті з Йоганнової голови стягли плащ, і він побачив вузьку бетонну камеру з низьким склепінням. Відкидне залізне ліжко, відкидний столик, параша. Стоватна лампа заливала камеру сліпучим, отруйним світлом. У темних дверях вічко.
Двері хряснули й зачинились. Трохи згодом прийшов наглядач, приніс тюремний одяг, наказав Вайсові переодягтися, але перед тим пильно оглянув його, навіть порожнину рота.
Йоганн мовчки скорився, бо розумів, що всякий протест безглуздий.
Коли Вайс переодягся в смугастий одяг, наглядач сказав схвально: