Я зрозумів, у чому справа — це було попередження на майбутнє. Наступного разу вони сподіватимуться іншого результату.
Це було неймовірно, але організатори змагання ніби не впізнавали мене, хоч усі пильно придивлялися.
Тут повітря пахло зовсім по-іншому, ніж у бетонній камері. Вечоріло, і я відчув холод. З трибун виходили глядачі, але більшість іще хотіла побачити нас на сходинках п’єдесталу.
Всі брами стадіону були розчинені навстіж. Я проминув продавщицю програмок, знову переживаючи сьогоднішні пригоди. Раптом у мене з’явилось бажання ще раз подивитись на її личко. Я відчув якесь глибоке, прадавнє почуття, незнайоме і в той же час близьке.
— Ах, це ви? Сьогодні всі говорять про вас, — мовила вона тихо.
— Ви захоплюєтесь перегонами?
Дівчина байдуже покрутила головою й заходилася складати столик.
— Можна я вам допоможу? Куди віднести столик?
— До парку. Ми там живемо.
Я марно силкуюся виказати словами свої почуття.
— Ви, певно, вчитесь, а тут підробляєте? У вас канікули? — раптом запитав я.
Дівчина нерухомо стояла, і ми дивились одне одному в очі.
— Хочете знати правду?
— Правду? Що ви маєте на увазі? Що перегони — безглузда витрата енергії?
— Зовсім ні. Але чи вам не здається, що на перегонах не стало радості, почуття рівної і чесної боротьби? Не стало спорту.
Стадіон спалахнув у сутінках тисячами неонових трубок. Я замислився над її словами.
— Не судіть лише з того, що побачили сьогодні. Перегони вічні, — подумав я вголос. — Як земна куля. Як людство.
Несподівано зашаруділи шини, поряд з нами загальмував чорний електромобіль. З нього вискочило двоє.
— Отто?.. — впізнав я одного з них.
— А ти думав ангел небесний? — відгукнувся наш водій.
ebooksa