Другий чоловік, значно нижчий за Отто, в чорному светрі й штанях кольору хакі сказав:
— Дівчина хай нас краще залишить…
Дівчина схопила мене за руку, і страх відразу зник.
— Біжіть уперед, — попросив я її спокійно.
— Роже, я на вас чекатиму.
— Це небезпечно, так ви можете лишитися старою дівкою, — сказав чоловік у штанях кольору хакі й весело засміявся.
— Ну, досить. Прошу! — кивнув мені Отто на машину. — Шеф не любить чекати.
— Ти про Адама?..
Отто скривився:
— Який там Адам! Сьогодні ти побачиш того, хто має справжню владу!..
Другий вийняв з кишені револьвер і вдарив мене рукояткою по голові. Я вистояв і копнув його в пах. Він скулився й дико заревів. Зброя забряжчала, впавши в темряві на землю. Отто стрибнув на звук, мов дресирована собака, а я кинувся в хащі темного парку, до якого було десять-п’ятнадцять кроків. Я відчував себе так, ніби мене тільки-но випустили на бігову доріжку. Як на третьому кілометрі, я стрибнув через живопліт. Раптом щось мене вдарило у спину й повалило додолу. Я пальцями вхопився за справжню соковиту траву.
Земля повільно холола.
ПОДАРОВАНИЙ ДЕНЬ
або
МАЛЕНЬКА ЛІЛОВА ТУМАННІСТЬ
Було вісімнадцяте листопада, біля п’ятої години дня, коли у лівому кутку під стелею я побачив маленьку лілову туманність, вона була кругла, майже вдвічі більша за футбольний м’яч і всередині ліловіша, ніж зовні. Я саме різав на кухні цибулю для салату з перцем. І, протерши очі, побачив туманність уже праворуч. Здавалось, вона трохи видовжилась. Я подумав, чи не подзвонити своєму приятелю, відомому окулісту доктору Оккулю, але не став цього робити і сів до письмового столу. Директор міської електростанції замовив мені пісню, де мали бути рядки:
Їх склала його подруга, яка потайки писала вірші. «Якщо вийде хороша пісня, з мене тисяча марок, два роки світло і газ безкоштовно і ангорська кішка», — пообіцяв директор. Отже, для початку мені потрібна була рима на «електростанцію». Я написав:
І вже ладен був знову все закреслити, коли хтось за мною сказав пошепки з саксонською вимовою:
ebooksa