— Прийняти від нас у подарунок день, — сказала Маленька лілова туманність.
Цієї миті розчинилися двері і в кімнату зайшла гарна дівчина в чорних вельветових штанях і чорному пальті з каптуром.
— У вас були незамкнуті двері, а дзвінок, здається, не працює, — вибачилась вона. — Можна зайти?
— Ви уже зайшли, — відповів я. — Чи не хочете роздягнутися і сісти?
Дівчина відкинула каптур, так що стало видно її шовковисте довге чорне волосся, розстебнула пальто і попрямувала до крісла для відвідувачів. Десь за метр до нього вона зупинилась, пробурмотіла щось незрозуміле, скрикнула: «Ні!» — і прожогом вискочила з кімнати. Зразу ж після цього почулось, як гупнули двері квартири і під’їзду.
— Дуже гарна дівчина, — сказав я і причинив двері до кімнати.
— Авжеж, авжеж, — промурмотіла Маленька лілова туманність. — Отже, ми пропонуємо вам день, тобто двадцять чотири години.
— Ви прогнали її, — сказав я сумно.
— Що робити, — відповіла Маленька лілова туманність, — зрештою, лякатися мене безглуздо. Вам треба тільки сказати, коли ви хочете одержати день і що ви з ним робитимете. Я навідаюсь завтра об одинадцятій.
Вона зробилася дуже довгою і зникла, як мені здалось, через телевізійну розетку.
Я приліг на софу і, мабуть, заснув, у всякому разі прокинувся, коли було хоч в око стрель темно і розривався дзвінок. Я відчинив — за дверима стояла дівчина в пальті з каптуром. Я запросив її зайти і, коли заносив із кухні салат з перцю, хліб і сир, помітив як вона вимкнула телевізор. Ми попоїли, я налив коньяк і сказав:
— За ваше здоров’я!
— Я знаю, що вже пізно, — сказала дівчина і зашарілася, — але професор Баст-Зейдель каже, що допомогти мені можете тільки ви.
— Мій друг Баст-Зейдель — великий психіатр, — сказав я. — Сподіваюсь, ви не хворі?
— Про це я і хотіла в нього спитати, — відповіла дівчина, — але його викликають телеграмою в Китай, там одній високопоставленій особі кожен день о дванадцятій ввижаються чорні кішки, і сьогодні ввечері йому ще треба навчитися їсти паличками.
— Ага, — сказав я. — А що ж з вами?
— Це жахливо, — почала дівчина зі сльозами на очах, — сьогодні я бачила у вашому кріслі для відвідувачів Маленьку лілову туманність.
— Звичайно, я мав би познайомити вас, але ви така вродлива, що я забув це зробити, — вибачився я.
— То ви стверджуєте, що тут дійсно була та туманність? — запитала дівчина.
— А що ж іще, — ствердив я, — у мене з нею була серйозна розмова. До речі, бачите, секундна стрілка електричного годинника на стіні біжить у зворотному напрямку? Це, напевно, також її робота.
ebooksa