Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Він не міг схибити, він ніколи не помиляється, — скрикнув директор і понюхав стакан, — що це за пійло ви мені підсунули?

— Ось це, — сказав я і показав пляшку. — Мій лічильник крутить тільки до дев’яти тисяч дев’яносто дев’яти і знову перемикається на нуль, так що якби я навіть і витратив ваші кіловати, ви не змогли б цього довести. Та і навіщо вони мені?

— А я хіба знаю? — вигукнув він і, затиснувши носа, спорожнив свій стакан. — Так чи так, а кіловат не стало, і тепер мене, щоб покарати, переведуть на рюгенський[5] маяк. Як посувається пісня?

— Посувається, — сказав я.

— Он як! — вигукнув директор. — Ану, покажіть!

Він скочив, витяг з друкарської машинки аркуш і голосно прочитав:

Мов троянда розпашілась Ця електростанція, Відтепер їй не страшна Ніяка інстанція!

Обличчя його побагровіло і він закричав:

— Але це ж добре! Інстанція — це вороги, так? А далі що за строфа?

Він прочитав:

Тріскотять електрони з іскрами, Сяє в місті неоновий газ! Ніч, світліша за тисячу блискавок, Прийде завтра до нас!

— Чудово! — вигукнув він. — Такого я від вас навіть не сподівався! Через рік усі забудуть, що я покараний директор, усі знатимуть мене як директора, який наказав написати цю пісню, і я стану директором атомної електростанції!

Він відрахував на підлокітник крісла десять купюр по сто марок і сказав:

— Все. Два роки світло і газ безкоштовно я влаштую, а от ангорської кішки у мене саме немає. Між іншим, як на вашій канапі опинився цей чорний шовковий шарф?

— Мабуть його забула ваша подруга, вона була тут учора у справах пісні, — відповів я.

— Ах, так, — сказав директор. — Знаєте що, а візьміть замість ангорської кішки мою подругу. Мені все одно треба позбутися її, вона вчора подзвонила мені додому і до апарата, звичайно, підійшла дружина.

— Ви не хочете принаймні спитати вашу подругу, перш ніж дарувати її? — спитав я і зашарівся.

— Я не дарую, а сплачую нею рахунок замість ангорської кішки, — пробурчав директор, — а запитати в неї можете і ви, коли прийде по шарф. Вибачте, мені треба на підприємство.

Я пішов до кухні і розтовк у ступці розмарин, волошки та грецький майоран, щоб приготувати печеню з яловичини. Об одинадцятій з’явилась Маленька лілова туманність.

— Я бачу, ви в доброму гуморі, — сказала вона. — Берете день?

— Охоче, — відповів я. — Але чому мій електричний годинник на стіні іде в зворотному напрямку, чорно-білий телевізор показує дивне кольорове зображення, а у директора електростанції зникло п’ятсот кіловат?

— Ну, — сказала Маленька лілова туманність, — якщо створюєш з небуття день, таке може трапитися.