— А що робити? Вже побачилася з вами.
Фадулові очі потьмарилися від нетерпіння й напруги. Навіть не зачинивши дверей, він підійшов до Жусари і схопив її в обійми. Вона не пручалася, не відштовхувала його, лише промовила млосним, покірним голосом:
— Ви зловживаєте моїм горем. Я ж удова, мені ще треба заміж! Змилуйтеся! Що буде потім зі мною?
Але Фадул нічого не чув. Охоплений шалом, засліплений жагою, він відчував у руках трепетне тіло кабокли. Зірвав з неї блузку, ліфчик — ох, ці пишні груди, нарешті їх можна пестити! Жусара тільки ячала. Фадул стягнув спідницю, здер мереживні трусики з бантиками на колінах — трусики теж були чорні.
Повалив цю королеву, цю козиристу жіночку, на матрац, набитий травою і повний блощиць, залишивши на ній тільки високі чоботи для верхової їзди.
— Що я наробила, яка я, прости Господи, дурепа! Нерозважлива вдовиця, шукала чоловіка й накликала безчестя на свою голову. Ти домігся свого і тепер глумися наді мною, зневажай мене, називай блудницею, виганяй геть. Я сама винна, сиділа б у своїй Ітабуні, так ні, припхалася сюди. Захотілося чоловіка, щоб дбав про мене й порядкував у крамниці. Будь проклятий той день, коли я побачила тебе в Такарасі і втратила розум! Щоб так ошаліти, втратити розум! І ось я занапастила себе. Леле, я пропала!
Жусара виливала свої жалі, а Фадул устав з ліжка, зачинив двері й роздягнувся: голий, він здавався ще вищим — справжній велетень. Вона нишком поглядала на нього: оце чоловік! Трудяга й сріблолюбець, мудрець і дурень, достоту як її Каліл Рабат, народжений для вуздечки й рогів.
— Лишенько, пропаща я! Хто тепер візьме мене заміж? — Голос її піднісся, забринів виразно: — Присягаюся матір’ю, що це мій перший гріх у житті. Ніколи не мала я іншого мужчини, окрім мого чоловіка.
Фадул заспокоїв її:
— Не побивайся, днями я збираюся в Ітабуну. Там усе й вирішимо. За крамницю не бійся.
— Справді? Ти займешся крамницею? Потурбуєшся про мене?
Тіні гусли, надходив вечір. Фадул розімкнув обійми й скочив з ліжка: у нього ж із Фаудом Караном зустріч у книгарні Ромуло Сампайо: там щодня його друг вражав присутніх своєю ерудицією в священну годину, коли пили аперитив і грали в трик-трак. Зезінья з ліжка дивилася за його зборами.
— Ти спізнюєшся?
— Трішки. Треба поспішити.
— Лети, бо наречена вкрай нетерпляча. Як би не підчепила й не затягла в ліжко іншого.
Розмова дражлива, голос зухвалий і насмішкуватий. Не вірячи власним вухам, Фадул облишив натягати спідні.
— Наречена? Як це розуміти?
— Будеш заперечувати? В Ітабуні тільки й розмов про це…
— Про що саме? Кажи до пуття.
— Всі знають, що ти береш шлюб із Жусою. Чи, може, ні?
ebooksa