Мішаючи отченаш і Богородицю, загув, як у бочку, голосисько Фадула Абдали. Недарма малим хлопцем він був служкою у дядька-священика в ліванському селі. Його арабщина лунала єлейно й ніжно, тішила слух, навертали на очі сльози. Епіфанія не витримала й заголосила.
Щойно закопали могилу, як сонце сховалося за хмари — повернулась зима.
Для свого від’їзду Епіфанія не стала чекати кінця зими. Святого Жоана й святого Педро вона відзначила; ще ніколи в житті, казала всім негритянка, вона так не веселилася.
У ніч на святого Жоана біля халуп запалали багаття; сусіди ходили в гості одне до одного. Вигін освітився ракетами, шутихами, мечами, колесами, зірками — голубими, зеленими, пурпуровими. Бенкетарі їли й пили досхочу, і дівки захоплено шушукалися: кадриль ніхто не водить краще за Кастора Абдуїна, тут негр справді неперевершений. Епіфанія палила вогнище разом з Зулейкою — вони покумалися.
Потім запускали повітряну кулю — сюрприз для всіх, окрім Факела й Збуй-Вік. Ледь накрапало; кулю наповнили димом найбільшого вогнища на вигоні, запуск зібрав усіх. Запалили гніт, балон злетів угору і загубився, розтанув серед рідких опалових зірок — штучна зоря завжди найкраща.
Відзначали і ніч святого Педро, треба ж допити женіпапову наливку Котіньї, тим більше що є Педро Циган зі своєю гармонією.
А через кілька днів уранці Кастор підковував Розеду, дроводарку в’ючного обозу Елізіо; почистивши їх долотом, він прибивав чотири блискучі підкови, коли побачив Епіфанію, готову в дорогу; ніч вони провели вкупі, а вона хоч би слово. На голові клуночок, зав’язані в хустку шуплаття і капці — оце й увесь її скарб.
— Прийшла попрощатися, Факеле. — Вона вирішила, щоб не мандрувати самій, піти з обозом Елізіо. — Можна мені взяти абебе, який ти зробив для мене? — В очах і в голосі рішучість, непогамовна гординя, до яких домішалась дрібка суму.
Факел подав їй латунне люстерко із зображенням Ошун. Зостатися її не просив, сказав тільки:
— Я тебе пам’ятатиму все життя.
Епіфанія потисла йому на прощання руку. Боса, на кучмі клунок, у руці абебе, вона так і рушила з караваном на Такарас. Горюха довго біг за нею, але, збагнувши, що негритянка йде геть, відстав і повернувся назад, до теплої кузні. Пес лишався таким же бридким і худим, але виявив хоробрість і мисливський хист. Лежав у кузні й спостерігав, як порається його хазяїн.
Ось і гурт прочан, бракує тільки, щоб співали псалми, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли помітив юрму.
Натаріо народився в одному з каньйонів річки Сан-Франсиско, де відзначали день святих чудотворців. А тут, у далекому какаовому краю, ні прочан, ні чудес не існувало.
У басейн річки Кобрас напливали нові гурти сержипанців, проникали в джунглі: нові фазенди потребували робочих рук. Дорогою вони спинялися в крамничці Фадула, купалися в річковому затоні, розпитували. Найнетерплячіші із свого нужденного капіталу викроювали гріш на жінок. А місця тут гарні.
На батьківщині вони не раз чули розповіді про чудові, небачені землі на півдні Баїї і про какаові плантації. Ґрунти родючі, здебільшого цілина — лише прийти й осісти, — плантації багатющі, справжнє золоте дно. Є де розгулятися серпу, заступу, батогу погонича, мачете, рушниці. Якщо маєш честолюбство й силу, можна випробувати долю, забагатіти.
На ярмарках розповідали цілі історії, бувальщину, притчі. Під бренькання гітар передавався з уст в уста віршований життєпис полковника Енріке Баррето, какаового короля. «У рідному Сіман Діасі з голоду пухнув…» Покинув дім хлопцем, «сточений різак — увесь його капітал». Спершу пеон, потім погонич, «крутити хвоста віслюкам». У хутірцеві завів шинок, «торгувати кашасою й шротом», збив гріш на клапоть землі, «для плантації какао», і незчувся, як «став могутнім магнатом». Отакий він, какаовий король, полковник Енріке Баррето, уродженець і останній харпак Сіман Діаса; на Різдво й Новорічні свята посилав трохи грошей батькові й матері — цим ледачим злидням-сержипанцям. А сам полковник зробився баїянцем.
Путівці й стежини аж роїлися від ватаг юнаків і чоловіків у розквіті віку, одружених і парубків. Вони сунули на південь Баїї, покинувши феодальні маєтки, мертві містечка, коли досягали повноліття або втрачали останню надію знайти якусь роботу.
Прощавайте, батечку й матінко, благословіть у путь, іду шукати щастя в Ітабуну. Прощавайте, жінко й діти, йду на заробітки в Ільєус, може, згодом випишу і вас. У саквах вони несли засоби проти пошестей і зміїних укусів, а в серцях — спогади й поради, любі образи рідних, сльози і ридання. Батько й мати, дружина й діти залишалися в штаті Сержипе чекати й сподіватись.
Рідко коли на нове місце йшли родиною, та ще й з дітьми. А ще рідше рушали великою сім’єю — чоловіки й жінки, старі й молоді, діди й баби, діти й онуки. І все ж бувало й таке: гуртом знятися з місця, гуртом осісти, десь зачепитись. Предківський клан, розгалужене коріння, глибокі кровні й родові зв’язки. Кінчалося тим, що битва за какао розкидала їх по плантаціях, по кухнях поміщицьких маєтків, по будинках розпусти, по диких пустках. Підтяті в своїй основі, зароджувалися нові вартості.
Схрещувалися звичаї, святкування радісних подій, оплакування горя. Перемішувалися сержипанці, сертанці, левантійці, мови й діалекти, пахощі й прянощі, лайки й мелодії. У цьому тиглі, де стикалися різноманітні уявлення про бідність і багатство, ніщо не лишалося незмінним. Для нового краю і народу, який оселявся тут, придумали назву «грапіуна».