— Ти ба, який сміливець знайшовся! Гляди, негре, щоб не заробити по пиці. — Мізаел обернувся до інших: — Ваше не мелеться, то не біжіть із совком.
І поклав руку на широкий пояс; старий і хлопчак стали біля нього. Перш ніж скотар дістав револьвер, Фадул, усміхнувшись до Збуй-Вік, мовив лагідно, ніби не грозив, а по-дружньому радив:
— Не хапай зброю, сеу Мізаеле; так, здається, тебе звати? І чеши звідси, поки не пізно. — Тоді повернувся до негра: — Спокійно, Факеле!
З рукою на сідельній кобурі Мізаел завагався:
— Як, бійка за цих лахудр!
— Якщо ви їх силуєте, то бійка. Ви, друже, знайте одне — зачепите когось, зачепите всіх.
— Я теж не стоятиму склавши руки, — втрутилася Меренсія. Вона стояла, руки в боки, ладна захищати цих ледащиць, ніби своїх небог чи сестер.
— Такий тутешній звичай, — мовив Фадул.
Навіть якщо такого звичаю й не було, з цієї хвилини він запроваджував його. Щедрий, багатий і хоробрий Мізаел сердито огризнувся.
— Чхав я на ваш звичай і на вас!
Проте вихопити з кобури револьвера він не встиг — Факел підняв його над говолою. Горюха, який під звуки гармонії дрімав під лавкою, але назирав за друзями й ворогами, одразу кинувся на поміч хазяїнові.
Бійка почалася по-справжньому. Фадул схопив старого Тотоньйо за сорочку і пояс штанів, підняв угору і почав трусити. Дівки заходилися зривати з Априжіо одяг. Гвідо просив Кастора віддати Мізаела йому: у них свої рахунки. Проте Факел хотів сам розправитися з цим щедрим, багатим і хоробрим хвальком, мовляв, який знайшовся сміливець негр. Горюха стрибав, гавкаючи й кусаючи бійців за ноги.
Кинувшись тікати, старий Тотоньйо стрельнув навмання для острашки: у нього був старовинний пістоль, і його забули обеззброїти. Куля влучила в голову Котіньї.
Щупле тільце миршавої Котіньї поклали в гамак, призначений для роботи й спання, подарунок Зе Луїза ще з золотих часів. Ховали на убогому кладовищі, в бананових хащах, де на могилах росли мамоейро й криваво-червоні пітанги. Цілу ніч під час свята й колотнечі лило як з відра, але вранці дощ ущух, а під час похорону вже світило сонце.
Вранці кілька чоловіків вирили під розквітлим кажуейро могилу. Відколи урочище охрестили Великою Пасткою, оце вперше викопали глибоку яму. Чоловіки взяли в руки лопати, мотики, тільки-но поїхали Мізаел та Априжіо; хлопчак прихопив і сідло Тотоньйо.
Рятуючись від погоні, старий скочив охляп на Пірапора — прудкого, мов вітер, коня, як хвалився Мізаел — і шаленим галопом поскакав геть. Отак і трапляються нещастя, небіжчики з пробитою головою чи грудьми, звалені сліпою кулею, — ще раз курок натиснутий зі страху, а не з бажання убити.
Коли вже таке сталося, кожен вважав за потрібне дати по пиці Мізаелу й хлопчакові Априжіо. Скотар і погонич розпустили нюні. Смердить, як шакал, хрюкає, як свиня, сказав Жерино, який знав і інші злочини Мізаела; той на колінах благав пощади.
Кастор і Лупісиніо завдали на плечі кінці довгої бамбучини, просунутої в ручки гамака, і понесли. В кортежі сльози мішалися зі сміхом; небіжчицю згадували добрим словом, ніхто не паплюжив її, не обмовляв; згадували її завзяття, щирість, ласощі з жака й кружалець банана, женіпапову наливку. Дорогою на кладовище негр Факел переказував її розповіді про монастир у Сан-Кристовані, про церковне вино й гріх із братом Нуно. І сам сміявся над цими спогадами, а коли настала хвилина опускати тіло в могилу, запитав:
— Хто може прочитати молитву? Вона жила в монастирі, трохи в черниці не постриглася. Варто б помолитися за її душу.
Пробували прочитати, проте ніхто не знав до кінця жодної молитви, навіть найкоротшої — Богородиці. Меренсія, як велить милосердя, грішницю простила, але не настільки, щоб провести в останню путь. Отож і досі душа Котіньї не полинула на небеса — якщо тільки є небеса для повій. А молитва, як ключик, відкрила б перед нею небесну браму.
ebooksa