Обабіч річки серед крутих шпилів лежала долина. Лівий берег, зовсім пустельний, вкривали густі, низькорослі чагарі. На правому мріли розсипані там і сям халупи, а трохи ближче тяглася вуличка з рядом будиночків. Впадали в око кілька цегляних будинків, дерев’яна споруда під солом’яною стріхою, великий барак на вигоні.
— Справді гарно, як казав той добрий чоловік, — мовив старий.
— Капітан, — уточнила стара Ванже. — Він назвався капітаном. Капітан Натаріо.
Старий Амброзіо, стара Еванжеліна, по-простому Ванже. Зігнуті, худі, сиві: ні йому, ні їй немає й п’ятдесяти. Двох старих хліборобів зігнали з землі, і тепер вони шукають інший клаптик, щоб сіяти й збирати врожай. Вони дивилися на цілину перед собою, буйну й дику. Незайманщина — приходь і обробляй. А може, тут якийсь підступ, якийсь ниций розрахунок? Але навіщо тому доброму чоловікові, капітанові, брехати? Всі їхні біди зосталися далеко, в штаті Сержипе. Не варто й згадувати.
Дінора трималася біля Ванже, з немовлям на руках. Обернувшись, вона усміхнулась до чоловіка, Жоана Жозе, або Жоанзе. їхні мандри скінчились, можна покласти на землю свій убогий скарб, закласти власну оселю. Тепер вони осядуть, почнуть обробляти землю, саджати рослини, розводити свиней і курей. Вона виростить сина, народить ще одну дитину. Дінора боялася, щоб немовля не померло дорогою: таке слабеньке, що навіть не плаче, тільки скімлить.
Чоловік ступив уперед, став між матір’ю і дружиною; у відповідь на її усмішку провів пальцями по змарнілому обличчю супутниці життя. Він, Жоан Жозе, розучився навіть усміхатись. У Мароїмі, перед тим, як їх вигнав поміщик, дім повнився її піснями, щоки її пашіли, очі блищали. А вночі вони не випускали одне одного з обіймів.
Шкарубкі пальці, м’язиста й брудна рука: ці несподівані пестощі Дінора відчула не лише обличчям; на її потрісканих губах заграла бліда усмішка. Легенький доторк пальців — наче цілющий бальзам, усежерущий вогонь. Дінора немовби відродилася, знову відчула себе жінкою.
Чарівна природа неспроможна була приховати убогість життя. Жоанзе похмуро поскаржився:
— Я думав, тут виселок, а це лише хутір. Все починай заново.
— То й що? Зате земля добра, — заперечив Амброзіо, підвищуючи для більшої переконливості голос.
До старих приєдналися ті, хто плентав позаду. Зупинилися під сліпучим сонцем на повороті, дивилися на обітовану землю, прикипали очима до халуп і будинків, і серця їхні схвильовано стукотіли. Вони вірили й не вірили, їх проймав страх, охоплювали сумніви, але хотілося вдарити лихом об землю. Згадували капітанові слова: земля тут родюча й щедра.
— Земля, здається, добра, як ми й сподівалися.
— Земля, слава Богу, щедра. Видно навіть з могутніх дерев.
— Доведеться добряче потрудитись, щоб повалити цей ліс.
— Гадаю, цей добрий чоловік…
— Капітан! — знову нагадала Ванже.
— …гадаю, що він говорив про землі по той бік річки. — Агналдо рукою показав на густі чагарі на протилежному березі. — Там треба корчувати ліс.
— Нехай і так. Там краще. — Жоанзе нерішуче топтався на місці. — Аби лиш були покупці.
— Капітан казав, що будуть.
— Дай-то Боже!
ebooksa