Перш ніж вирушити з чоловіком і тими, хто їхав до шпиля, Зилда вручила Збуй-Вік пару капців з пурпуровими помпонами, розкішний подарунок, виписаний з Ільєуса; Бернарді дістався пакуночок з дитячим одягом: сорочечкою, вишитими пінетками, блакитним чепчиком з білою стрічкою — все зроблене її руками невтомної трудівниці.
Живіт Бернарди вже округлився. Будуть двійнята, пожартувала Зилда, торкаючись живота хрещениці. Вона відрадила їй підніматися на гору, надто вже та обважніла й ноги набрякли.
Ножами для рубки дерев Лупісиніо й Балбіно ще розширили прокладену просіку. Останній раз Натаріо вилазив на вершину з Вентуриньєю, який на власні очі хотів побачити місце бою. Сходження те відбулося кілька років тому, невдовзі після горобиної ночі, ночі пастки, Великої Пастки.
— Що тут було і що тепер стало… Поглянь, доно Збуй-Вік, що в нас діється… Боже праведний! — Тесля Лупісиніо мав на увазі зміни, які відбулись у Великій Пастці.
Він і Жасинта Збуй-Вік простували до вигону. Щонеділі вранці біля барака виносили на берег дари землі й виводили свійських тварин; їх привозили сюди човном, що його видовбали він сам і Бастіан да Роза зі стовбура бобового дерева, яке зрубав Амброзіо з синами. В цій глушині майстри, чи то мулярі, чи то теслярі, бралися за будь-що, навіть за рубку лісу. А проте від останньої зими роботи вистачало всім. Із замовником домовлялися усно, виконували замовлення здебільшого в кредит, розраховувалися з запізненням; вистачало слова, і це вважалося векселем. Найчастіше ставка робилася на спільну допомогу: ходячою монетою став обмін послугами.
Слідом за сержипанцями з Мароїма за річкою оселилися ще дві родини: вони обробляли землю, саджали маніоку й маїс, розводили курей, кіз і свиней. Оскільки тут водилося чимало отруйних змій, житла зводили на палях, а внизу влаштовували свинарники. Сало захищало свиней од укусів гадюк, усе гаддя вони загризали й пожирали. На прохання новосельців Гвідо й Лупісиніо збиралися в найвужчій частині потоку поставити місток. Цим наміром зацікавився полковник Робустіано де Араужо, що втратив на броді не одного забійного бичка. Виявив інтерес і капітан.
Сім’я Жозе дос Сантоса прибула з Ларанжейроса й налічувала п’ятеро душ: він, дружина і три дочки. Подружжя Алтамірандо та їхня донька приїхали з ураженого посухою сертана; доньці Сан, недоумкуватій від народження, минуло тринадцять років. Двічі на місяць Алтамірандо купував у полковника Робустіано бика — в кредит, розплачуючись у другій половині місяця, — і забивав його. Свіжину продавав у неділю, а що не вдавалося продати — засолював. У спілці з Амброзіо Жозе дос Сантос збирався торгувати борошном: маніока на тутешніх плантаціях родила щедро.
— А зовсім недавно, — говорив Лупісиніо, — тут не було жодної звірини, крім пташок, гадюк та в’ючних віслюків. Пригадуєш, доно Збуй-Вік? А нині…
Він показав на курочок і півників, які, наполохані їхньою появою, розбіглися. На гнойовищі, з численним виводком голошиїх курчат, греблася квочка, власність Меренсії. Під жакейрою біля Фадулового армазему порпалася в гнилих фруктах льоха, теж із виводком поросят.
— Пригадую… Роботящий чоловік сеу Амброзіо, не в докір іншим сказати. Добряга. Cia Ванже сьогодні принесла мені жирного каплуна, задурно.
— Невже задурно, доно Збуй-Вік?
— Авжеж. Тепер я їхня боржниця, але чим я можу віддячити? — Глянула на свої висхлі руки з довгими кощавими пальцями. — Нічим, Господи.
Лупісиніо і Збуй-Вік хвалили сержипанців і сертанців, теревенили про всяку всячину, з’ясовували, хто що любить їсти, словом, вели недільну бесіду. З птиці для Лупісиніо не було кращого м’яса за безхвосту курку. Збуй-Вік правила своєї: їй найбільше смакує чорна курочка. Зилда, дружина капітана Натаріо, зготувала смажену кобку: смакота, та й годі! Кобкою називають ангельську курочку. Зилда вже розвела їх понад два десятки і неабияк ризикує: привчених до лісу курей треба мало не силоміць заганяти в курник.
— І сіа Ванже охоча розводити цю напівдику породу. В Аталаї цих курей багато, Натаріо обіцяв привезти яєць, щоб їх висиділа якась спокійна квочка.
— Дім капітана Натаріо вже готовий, і дім і меблі. А коли ж він переїде?
— Якби Зилдина воля, вже давно б переїхали. Проте вирішує Натаріо, а він нічого не робить абияк. Якщо досі не переїхав, значить, є причина.
— Авжеж.
А обговорювати капітанові вчинки не слід. Ні їм, ні Зилді. Нікому.
Зміни у Великій Пастці зайшли минулого літа, коли прибули сержипанці. Проте відчутний поштовх вони дістали тоді, коли після збору раннього врожаю зацвіли й дали плоди какаові дерева на нових фазендах. Ті фазенди наприкінці земельної війни заклав на викорчуваних землях полковник Боавентура Андраде зі своїми спільниками й протеже.
Якби не ці перші збори, у Великій Пастці навряд чи щось змінилося б, попри все завзяття прибулих хліборобів і тваринників. Проте відліком часу стало саме прибуття Амброзіо й Ванже: до і після того спекотного дня, коли Діва сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом і зайшлася веселим сміхом.
ebooksa