Уже наступного місяця, в травні, у Велику Пастку, тоді ще хутірець, прибуло кілька віслюків з фазенди Винозоре. Капітан Натаріо власною особою, верхи на чорному мулі, пригнав невеличкий в’ючний обоз з першим какао, зібраним на його плантаціях. Ця приємна подія вилилася в свято, небачене в цих краях.
Десяток-другий ароб, мізерна дещиця порівняно з урожаєм на інших фазендах, але все золото світу не могло б так розхвилювати колишніх жагунсо: маленькі очиці на камінних обличчях іскрилися, а на губах грала бліда усмішка. Цю подію відзначили бучною гулянкою з щедрою випивкою і безкоштовним частуванням. Найбільше раділа Бернарда. Живіт не завадив їй цілу ніч провести в обіймах хрещеного.
Раніше час ледь плинув, розтягувався на довгі місяці. Та ось почали давати врожай плантації, і навіть події того тижня сприймалися як далеке минуле. День наздоганяв день, учорашнє мріло вже далеко, а від позавчорашнього губився й слід.
Отож відійшла й та неділя, коли видовбаний з бобового дерева човен з юними Авреліо й Дівою на борту перетнув річку, везучи трохи продуктів на продаж. Старожили Великої Пастки узріли на грубій мішковині плоди землі, досі не бачені в цих краях: стручкові боби, шушу, кіабо, машіше, жіло й гарбузи. Було чим пишатися.
З кожним тижнем розмаїття і кількість товарів зростали. Турок Фадул жадібно накинувся на перший перець: круглий, пахущий перець, гірку, довгасту, стручкувату перчицю, поцятковану зеленими й багряними плямами. Найдо торгував пташками. Він та його товариш Еду ставили в лісі сильця і ловили папа-капім, сабіа, бем-те-ві, ластівок, трясогузок і куріо. Хлопці збивали й простенькі клітки. У Факеловій майстерні птах з породи жовтобрюхів лопотів крилами, надимав воло, заходячись щебетом і свистом.
Ліа сиділа навпочіпки перед бараком і продавала. Зрідка ходила кудись з чоловіком, свекром і шваграми, носячи на руках і годуючи груддю плаксиве опецькувате немовля.
За прикладом Жозе дос Сантоса, незабаром продавати вирощені за тиждень овочі стала й родина Алтамірандо. Сан доглядала свиней, сповивала поросят, наче немовлят; у викоті її сукні золотіли пипки. Разом з Еду й Нандо вона гасала по долині — цибата, кучерява й сміхотлива. Мила й безстрашна дівчина.
Ці перші базари принадили не лише місцевий люд, а й сезонників, лісорубів і пеонів з довколишніх маєтків. Вони купували городину й зелень, бо на фазендах земля хоч і родюча, але пристосована лише для какао. Куплений шматок гарбуза можна було тушкувати з бобами; смажені шушу, жіло й машіше — чудова приправа до в’яленого м’яса. Лісоруби й пеони приходили також, щоб трохи розважитись, погуляти, знайти собі пару. — Дехто приносив шестиструнну гітару й кавакіньйо. Ліко Карась грав на губній гармонії, божественному інструменті; з майстерні йому підсвистував софрe-жовтобрюх.
Повій прибувало, більшало хатинок; раніше розкидані далеко одна від одної, вони обростали завулками й тупичками, і там панували веселощі. Щовечора влаштовувалися бучні гулянки. Минулися ті часи, коли про недільний день нагадували тільки Факелові звані обіди.
У базарному гаморі, проходячи поодинці чи гуртом повз Лупісиніо і Збуй-Вік, пеони скидали благенькі солом’яні брилі й чемно, співучими й протяглими голосами віталися:
— Добридень, сеу Лупісиніо! Добридень, доно Збуй-Вік!
Раніше доною її величали з огляду на вік лише тесля та його син стругальник: літню жінку, хай і легковажну, слід поважати. Однак і те вже позаду. Нинішні сусіди поштиво називали її доною Збуй-Вік, а діти пеонів та лісорубів навіть просили її благословення. Якщо повія не тільки «сіа», а навіть «дона», то вона вже не пропаща, нікчемна жінка, а особа значна, гідна найглибшої пошани.
Перша дитина, що її Збуй-Вік прийняла в свої п’ятдесят чотири бурхливо прожиті роки, була не Бернардина, як вона того сподівалась.
Вона дрімала біля Зе Раймундо, давнього клієнта, з яким можна погомоніти й посміятись у ліжку, коли хтось закричав і загрюкав у двері.
— Це до вас, кумо, — гукнула з сусідньої кімнати сонна Бернарда.
— Іду.
З порога, навіть не привітавшись, до неї ступив мокрий як хлющ Агналдо:
— Ви повитуха? Мати послала по вас. Скоріше, в Ліа почалися перейми. — І повторив: — Скоріше!
Він промовив це таким владним тоном, що Збуй-Вік, це вагаючись, відказала:
— Зараз.
ebooksa