— Навіщо? — запитав полковник Боавентура в Натаріо за розмовою віч-на-віч. — Відчухрали б, та й по всьому.
— Лихий вчинок ще простимий. Але образа — ні.
— Образа? Яка образа?
— Цей негідник дістав по заслузі. Він заявив, що це ви навчили його оббирати людей. Він не лише злодій, а й наклепник.
— Ото сучий син! І кого оббирати, хай Господь милує. Навіщо какаовому плантаторові грабувати пеона? І добре вчинив, куме.
— З вашого благословення, полковнику.
Вкотре вже він чує цей вираз? Натаріо діяв з його благословення і за його точними вказівками. Управитель ніколи не обкрадав хазяїна, не робив ніяких гешефтів. Полковник схвально кивнув головою й додав:
— Ти плекаєш мої землі, дбаєш про моє чесне ім’я.
Здібний і сумлінний, Натаріо робив усе, аби какао у полковника Боавентури Андраде було найвищої якості й кількість його перевищувала підрахунки експертів: перевіривши цифри, доктор Кловіс Бандейра, згаданий учений агроном, аж рота роззявив з подиву.
Сам поміщик, виробник какао, офіцер національної гвардії у званні капітана, Натаріо дбав про хазяйські інтереси так, ніби Аталая належала йому, з ґрунтами й капіталом. При цьому не забував і власну плантацію, й невеличку ферму. Для іншого та ферма, може, й невеличка. А для нього, капітана Натаріо да Фонсеки, то фазенда Винозоре.
Сидячи за довгим столом на почесному місці, в кріслі з м’якими бильцями, полковник Боавентура Андраде обвів поглядом гостей, запрошених на обід, і гучним голосом звернувся до Натаріо, безцеремонно перебивши ітабунського прокурора, який пишномовно вихваляв подані делікатеси. От уже бовдур, прости Господи!
— Ти, куме Натаріо, чесна людина!
Доктор Флавіо Родрігес де Соуза, який славився своїми гнівними філіппіками у суді присяжних, затнувсь посеред фрази, — саме в ту мить, прицмокуючи язиком, він іменем закону оголосив сарапател їжею богів. Гості притихли. Полковник ще й повторив, щоб не залишалося найменших сумнівів:
— Таких людей, як ти, не багато.
Треба ж, щоб усі запрошені — вершки суспільства Ільєуса й Ітабуни, Секейро-де-Еспіньйо й Агуа-Прети — знали, як він цінує того, хто вірою й правдою служить йому понад двадцять років.
— Скільки, куме?
— Та вже двадцять років, полковнику.
— Ти потрапив сюди хлопчаком, але я одразу побачив, що тобі можна довіряти. І за цей час ти жодного разу не підвів мене.
Аксіому доведено, проте полковник вів далі:
— Я чув, ти будуєшся поза Аталаєю, хочеш переїхати з кумою й дітлахами. Невже покидаєш мене?