— Поки ви живі, полковнику, й поки потребуєте моїх послуг, я ваш покірний слуга. Але осісти домом між Аталаєю і Винозорим таки хочу. В тому урочищі, що його я колись показував вам, пригадуєте?
Почувши відповідь, якої він і сподівався, полковник полегшено зітхнув. Бо новина, що Натаріо споруджує будинок, таки сполошила його.
— Пригадую, куме. Ще й як пригадую! Тож я й кажу, що ти найчесніша у світі людина. Нехай знають усі, що ти завжди будеш мені потрібен.
Гості зібралися на іменини дони Ернестини, його благовірної. Полковник знову наповнив келих густим червоним портвейном. Він виписав з Ільєуса аж два барила вина — щоб показати себе щедрим господарем і щоб самому добряче побенкетувати. А заодно відзначити й приїзд сина.
Полковник Боавентура Андраде, багатир на всю губу, мільйонер, какаовий набоб, останнім часом тримався замкнуто, став мовчазний і похмурий. А журився, як шепотілися люди, він через те, що його єдиний син, одержавши докторський диплом, залишився в столиці й живе там уже цілих п’ять довгих і тоскних років. Ходив там на якісь безконечні курси, назбирав цілу колекцію дипломів, зробився двічі, тричі доктором. Лише про одне полковник не здогадувався: що це викинуті на вітер гроші.
Полковник підняв свій келих і виголосив тост за здоров’я Натаріо, свого кума й управителя. Його праву руку, як записано в нотаріальному акті, складеному в ітабунській конторі наприкінці земельної війни в басейні річки Кобрас. Він повторив:
— Ти завжди будеш мені потрібен.
Обвів гостей поглядом, затуманеним важкими спогадами.
— Двічі ти врятував мені життя. Будьмо, куме!
Усміхнений, щасливий Натаріо підвівся на другому кінці столу, підняв свій келих — будьмо, полковнику! — і вихилив одним духом. Мовчанка за столом тривала, бо гості не знали, докінчив хазяїн свій тост, чи ні.
Гості, як уже зазначалося, всі великі цабе: ільєуський суддя з цивільного права, ітабунський суддя з кримінального права, останній у супроводі прокурора та голови муніципалітету; доктор Жоан Мангабейра, депутат від штату, ще молодий, а вже відомий своєю тямовитістю; полковник Робустіано де Араужо з фазенди Санта-Маріана, полковник Брижідо Барбуза з фазенди Санта-Олайя, полковник Жоан де Фаріа з фазенди Піауїтинга, полковник Пруденсіо де Агуйяр з фазенди Лінда-Віста, полковник Еміліо Мадауар, араб, власник фазенди Нова— Дамаско й торгового дому в Агуа-Преті. Його син, Жорже, Вентуриньїн однокурсник, теж ошивався в Ріо-де-Жанейро, строчив статейки в газети й видав збірочку віршиків, що її батько гордо тицяв усім приятелям і знайомим. Доповнювали високе зібрання двоє адвокатів, неприторенних крутіїв, і старий падре Афонсо, відомий ненажера і пияк.
Політики, судовики, бакалаври й святий отець користувалися щедротами полковника, тож заздоровне слово на честь колишнього капанги знайшло палку підтримку за столом. Але тільки поміщики-полковники робили це щиро: ті знали, що й до чого, бачили смаленого вовка, розуміли справжню ціну цих похвал.
Обід — це розуміли всі — подвійно врочистий. На честь іменин тілистої благовірної і на честь приїзду сина Андраде-молодшого — Андраде-сина, як уперто казав полковник, — більш відомого серед товаришів по баїянському університету і серед повій як Вентуринья або Вентурозо. Він повернувся з Ріо-де-Жанейро, куди поїхав ніби в коротку розважальну поїздку і де пробув п’ять років, роблячи нечасті й несподівані наїзди в Ільєус. Ох, ця нездорова цікавість до столичного богемного життя! Молоді баїянці втрачають тяму, покидають землю і рідних, так наче не мають ніяких обов’язків, наче їм зовсім байдужі батько й мати.
Молодий Медауар, той хоч пописує статейки й віршики для газет, заняття хоч і малоприбуткове, зате престижне. «Тобі, моя любове!» — так назвав свою збірочку грінго Еміліо і тепер носиться з нею, як з писаною торбою, по оселях і маєтках друзів, по крамничках, барах, борделях, тицяє всім в очі, набридає декламуванням. Бакалавр Андраде-молодший, чи то пак син, книжок не друкував, для газет не строчив; він записувався на всілякі курси, одні закінчував, інші починав. Полковникові вже набридло вставляти в рамки чергові дипломи, що марно висіли в ітабунському кабінеті, досі зачиненому, не заповненому багажем таких широких і таких цінних знань молодого адвоката.
Полковник уже не наважувався розповідати в Ільєусі чи Ітабуні, які нові титули здобув вічний студент. Вічний чи хронічний? Який із цих двох епітетів вживав скалозуб Фуад Каран, коли говорив про заняття Вентуриньї? Чи, може, він узивав його досмертним студентом? В очі полковникові всі підносили до небес бакалаврову любов до науки, а позаочі — сміялись і глузували.
Боротися за те, щоб син залишився при ньому і почав нарешті здійснювати його давно виношувані честолюбні заміри й грати призначену йому блискучу роль, батько вже давно покинув. А все ж надія ще жевріла: а що, як під час якогось короткого наїзду цей вітрогон раптом візьметься за розум, відчинить кабінет і засяде за роботу? Дона Ернестина, жінка твереза й практична, благала всіх святих повернути синочка до отчого дому. Полковник хотів дожити до тих часів, коли його нащадок виступатиме в суді, виправдовуючи злочинців, громлячи своїм красномовством і сарказмом позивачів. Отоді вже порадіє його старече серце.
І Вентуринья потягнувся до Натаріо з повною чаркою. Роздобрілий, він став скидатися на матір, але в його жестах, манері триматися, бажанні хвалитися проявлялася батькова вдача. З чаркою у руці він позирав то на полковника, то на Натаріо, йому теж кортіло докинути щось дотепне:
— А приціл, Натаріо, ще не збився?
Застигле обличчя метиса освітилося вимушеною усмішкою:
— Дякувати Богові, Вентуриньє!
ebooksa