— Я не хотіла їхати, не побачивши мого турка.
— І не вгородивши в мої груди ножа, еге ж? — мовив він жартівливо, без тіні образи чи докору.
— Я приїхала по твою допомогу. Але, Бог мені свідок, не лише через це. Ти, турок, темний і затурканий турок, думаєш, що в мене камінне серце.
Фадул присунувся ближче, зазирнув їй в очі: ці сльози ре лише за батьком. Вона плакала з туги й любові до нього.
Встала Зезинья Пальма разом з Фадулом Абдалою; в сонній долині іржали мули й ревли осли, погоничі лаштували обози. Фадул умовляв її ще трохи поспати, та вона й слухати не хотіла:
— Я допоможу тобі! — Оглянула широчезне ліжко, і в її співучому голосі забринів докір: — То це тут ти жирував із Жуссою, га? Цілісіньку ніч… От клятуща потягуха!
Скільки часу минуло, а вона й досі згадує про це з гіркотою й злістю. Турок торкнувся ручиськом її оголеного тіла:
— Такої жінки, як ти, немає. І не буде.
Зезинья дістала з баула одяг, вибрала, що надіти. Щоб торгувати кашасою, вона вбралася по-святковому. Вичепурилась так, ніби приїхала в Ільєус, а не в цю діру.
Коли наплив покупців минув, вони скупалися в річці, поїли в’яленого м’яса та дозрілої анони й пішли по виселку. З халуп визирали дівки, лукаво віталися. На Жаб’ячій Косі їх окликнула Збуй-Вік.
— Подружка, сеу Фадуле? Вітаю, маєте гарний смак. — І звернулась до гості: — Ви — Зезинья, еге ж? А я — Жасинта. Сеу Фадул, коли їздить до вас, залишає мене на хазяйстві.
— Я приїхала попрощатися, їду до Сержипе. Фадул вами не нахвалиться, каже, ви варті десятьох мужчин.
— Це він по своїй доброті.
Велику Пастку вони пройшли з краю в край. Зезинья познайомилась із старим Жерино, Меренсією й Лупісиніо. Кастор її вже знав, і то досить близько, а не тільки з розмов. В армаземі Зезинья підсумувала:
— Велика Пастка така сама вбога, як і моя рідна Бутіа. Тільки Бутіа дедалі занепадає. Якби можна було, я лишилася б з тобою.
Уранці, після безсонної ночі, Фадул галасливо проводжав обозників; Зезинья сиділа за касою. Та ось рушив останній обоз, турок передав ключі й револьвер Збуй-Вік, осідлав двох віслюків і повіз Зезинью аж на станцію в Такарас.
Вони довго їхали мовчки, такі сумні, ніби розлучались навіки. Сідаючи в поїзд, Зезинья ще раз нагадала йому, тицяючи пальцем у груди:
— Не забудь викопати колодязь!
З очей її текли сльози.
— Спасибі за підтримку. — Вона силувано всміхнулась. — І за все-все.
ebooksa