— Те саме я щойно подумав про тебе, — відказав він.
— Уявляю собі, яке з мене страхіття, — силувано всміхнулася Кетрін.
Торн узяв її за руку, і вони мовчки дивились одне на одного.
— Невеселі настали часи, — тихо сказала Кетрін.
— Атож…
— Чи залагодиться все коли-небудь?
— Будемо сподіватись.
Кетрін сумно всміхнулася, і він простяг руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на очі.
— Ми ж не лихі люди, правда, Джеремі? — спитала вона.
— Думаю, що ні.
— То чому ж усе проти нас?
Торн похитав головою, не знаючи, що відповісти.
— Коли б ми були лихі, — тихо провадила вона, — тоді б я сказала; гаразд, так і треба. Чи, може, ми все-таки це заслужили? Але що ми зробили не так? У чому коли-небудь схибили?
— Не знаю… — здавлено відповів Торн. Недужа Кетрін здавалася такою беззахисною і невинною, що душу йому затопила хвиля зворушення. — Але тут тобі ніщо не загрожує, — прошепотів він. — А я тим часом поїду на кілька днів.
Вона не озвалася. Навіть не спитала, куди він їде.
— Є деякі справи, — сказав він. — Невідкладні.
— Надовго?
— На три дні. Я тобі дзвонитиму щодня.
Кетрін кивнула головою, і він поволі підвівся, а потім нахиливсь і поцілував її в бліду подряпану щоку.
— Джері…